RSS
ПОЛІТИКА БЛОГИ

Постконституційні зміни в Україні та їх вплив на політичну шахівницю

Моделювання ситуацій з позиції різних рушійних сил суспільно-політичного конфлікту (через призму змін до Конституції України)

На тепер актуальним питанням по вирішенню суспільно-політичної кризи в Україні постало – зміни до чинної Конституції України. До цього питання схильні усі рушійні сили конфлікту (протестувальники на Майдані (як радикальні так і помірковані), опозиційні фракції у парламенті (усі три) так і провладна більшість (зокрема, члени фракції партії регіонів у парламенті). Тому цей камінь спотикання на тепер є досить важливим. Досить складним є ряд проблем пов'язаний зі змінами до Конституції України. По-перше, у який спосіб приймати нову Конституцію; по-друге, хто це має робити; по-третє, коли це має бути; по-четверте, повертатися до Конституції зразка 2004 року чи формувати нову Конституцію для України: по-п’яте, якщо нову, то яку систему балансу влади варто запроваджувати, щоб влада не концентрувалася в одній інституції та не було її узурпації та ін.

Якщо виходити з того, що усі сторони конфлікту вважають за необхідне змінити Конституцію, то очевидно що це варто робити. Варто враховувати той факт, що швидко змінити її не можливо, як процедурно так і раціонально врахувати повноваження усіх гілок влади та їх збалансувати.

Спробуємо змоделювати ряд ситуацій з позиції усіх учасників конфлікту щодо питання змін до Конституції України.

Модель 1 (проопозиційна). Опозиція вимагає негайно повернутися до вже готової Конституції зразка 2004 року підтримавши це рішення парламентською більшістю.

Такі дії суперечать самій Конституції, оскільки внесення змін до неї є можливим, якщо на одній сесії за них проголосовано більшістю голосів парламенту, є також висновок Конституційного Суду щодо дотримання процедури її прийняття, а також на наступній сесії проголосовано не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. І це за умови, що не будуть внесені правки до Розділу І (Загальні засади), ІІІ (Вибори. Референдум) та XIII (Внесення змін до Конституції України). Оскільки правки не плануються до цих розділів, то можлива така процедура не раніше початку наступної сесії парламенту, тобто 2 вересня 2014 р. І то за умови спільного консенсусу парламентської більшості щодо того, які зміни до Конституції потрібно внести, або який законопроект має бути.

Виходячи з позиції політичної доцільності, повернення до Конституції 2004 року ще більше дестабілізує ситуацію. Саме опозиція залишається осторонь формування уряду, оскільки більшість парламентська (фракції Партії регіонів та КПУ) матиме статус коаліції депутатських фракцій у Верховній раді котра подаватиме кандидатуру Прем’єр-міністра на розгляд Президенту (у разі повернення до конституційної моделі 2004 року). Також вводиться прикріплення депутата до фракції партії від якого його обрано. Тобто він не матиме права бути позафракційним. У Президента ще збільшиться можливостей розпуску парламенту, у разі якщо більшість протягом тридцяти днів не буде сформована, а також якщо ця більшість не сформує уряд протягом шістдесяти днів.

Більш детально ці положення було подано автором у попередній статті.

Таким чином, повернення до Конституції моделі 2004 року не привнесе принципових змін як у налагодження системи балансу влади, а то і ще більше її розбалансує.

Не є вигідною ця модель Конституції і для опозиції, оскільки вона не матиме можливості по-новому впливати на процеси прийняття рішень у парламенті, за умови якщо вона буде у меншості і не буде переформатовано парламент. Оскільки уряд сформує провладна більшість, котра матиме назву коаліція і його затвердить Президент, перед яким цей уряд відповідальний, а також уряд відповідальний перед цією ж більшістю. Президент у новому уряду матиме своїх Міністра оборони та Міністра закордонних справ.

Опозиція ж намагається повернути модель Конституції 2004 року через те, що цього вимагають мітингувальники, а тому бажаючи їх задобрити готові піти на такі зміни котрі мають такий запит у частини народу.

Очевидною є необхідність формування нової конституційної моделі для України, котра мала б суспільний консенсус, а також її впровадження лише після виборів президентських (і бажано одночасно парламентських). Необхідно щоб нові гравці у політичній системі вступали у політичні відносини за новими правилами гри, котрі закладені в новій редакції Конституції.

Модель 2 (провладна). Влада пропонує у межах правового поля вирішити питання змін до Конституції, тобто після узгодження законопроекту, висновку Конституційного Суду та остаточного вирішення цього питання на наступній сесії двома третинами депутатського корпусу (як це зазначено розділом 13 чинної Конституції, тобто у правовому полі).

Очевидно, що така позиція не влаштовує ні опозицію, ні мітингувальників. Автор розділяє ці дві рушійні сили, оскільки вони не повністю тотожні. Особливо враховуючи той факт, що спочатку проти відмови влади підписувати Угоду про асоціацію з ЄС та ЗВТ вийшли обурені цим рішенням частина українців на Майдан Незалежності, а потім вже пізніше підключилася до них опозиційна трійка та вирішила («чомусь») що має очолити цих протестувальників. Очевидно з метою отримання у майбутньому політичних дивідендів, але навряд чи вона готова була до такого розмаху подій.

Тому, якщо стоїть питання змін до Конституції України у бік налагодження системи балансу влади, то очевидно необхідно формувати зміни до трьох ключових розділів чинної Конституції України моделі 1996 року, а зокрема до Розділу 4 (Верховна Рада України), Розділу 5 (Президент України) та Розділу 6 (Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади).

На думку автора, при формування нової моделі Конституції необхідно врахувати такі ключові позиції:

1. Уряд має формуватися парламентською більшістю (без узгодження з Президентом), котрий відповідальний виключно перед цією більшістю (це базова ознака парламентської форми правління).

2. Президент має обиратись всенародно але не впливати на виконавчу вертикаль влади (уряд та обласні та районні адміністрації) та судову. Президент повинен мати право розпуску парламенту (якщо у зазначений строк більшість у парламенті не сформує уряд); бути Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; представляти державу на міжнародній арені.

3. Голови обласних адміністрацій не повинні призначатися Президентом за поданням Прем’єр-міністра. Голова області має призначати (обирати) більшість обласної ради, котру обирають виборці області. Голову області необхідно ставити у відповідальність перед Прем’єр-міністром і обласною радою. Голова області має очолювати виконавчий комітет області, що буде органом виконавчої влади на рівні області. Тобто, прем’єр-міністр має погодитись (не має права не погодитись) з обраною від більшості обласної ради кандидатури на посаду голови виконавчої влади в області. Але так само має його відсторонити у разі невиконання головою області його повноважень.

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

11 02 2014 13:10
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ