Зворотній процес
Якщо говорити про Україну, то відкат до минулого за часів правління Януковича був цілком прогнозованим, а відтак і стимульованим певними політичними силами, причому навіть із демократичного табору, які одного чудового дня врешті усвідомили, що наслідком їх бездіяльності стане втрата влади. Вони приготували плацдарм для народного невдоволення „помаранчами”, дискредитуючи мимохідь і саму ідею демократії.
Однак, парадокс полягає у тому, що усіма силами прагнучи втілити гасло Миколи Хвильового „Геть від Москви!”, ці провідники, самі того не бажаючи, підсадили на Олімп найпроросійськіші, найреакційніші з точки зору українофобії сили.
Цілком очевидно, вони плекали надію на те, що Партія регіонів та її сателіти з коаліції „спалять” себе у топці кризи і соціальних негараздів, а відтак, втямивши ворожу Україні ідеологію цих сил, спільнота дружно вкаже їм на смітник історії. Утім виявилося, що не все так просто. Мирного другого Майдану, далебі, не вийшло, бо за спинами Януковича і К бовваніла „ерефія”, для якої це, мабуть, вирішальна битва на втрачену колонію.
Ось, зокрема, думка оглядача з питань СНД „Русского журнала” Владіміра Букарского: „Насправді єдність із Україною – вищою мірою прагматичний орієнтир для Росії – і з геополітичної, і з цивілізаційної, і з духовної, і з економічної точок зору. Укотре згадаю слова Збігнева Бжезінскі: „Росія без України ніколи не буде імперією”... Україна, Київська Русь – це і є наше, російське Косово”.
Позавчора у Москві зібрався багатотисячний натовп, і, хоч як би не бажали у Києві назвати його «збіговиськом ватників», все ж варто таки зупинитися у недооцінці загрози. Проблема не у Дугіну, який вкотре повправлявся у риториці на кшталт Ільї Еренбурга («Убей укра» - явний переспів «Убєй нємца»). Проблема, мабуть, у тому, що добра половина приявних на вулиці Дурова, схоже, інфікована дивною грою неадекватного реконструктора Стрєлкова, і прагне побавитися у відбудову давно минулих літ і «слави». «Наше ім`я Стрєлков і багатьох, хто гине зараз за Росію... Будь-яка російська людина усвідомлює в своєму серці, що це наша війна...».
Та, далебі, тепер ідеологом для зачарованих війною є вже не Алєксандр Гельєвіч, а сам ВВХ, - фюрер і міністр пропаганди Йозеф Геббельс в одній склянці. «Російське Косово» - це терен, на якому випробовується черговий етап дивної путінської шизофренії – і дуже чітко окреслила її Лариса Волошина, зауваживши, що годі прогнозувати, до якої межі котитиметься цей зворотній процес. Адже був час глорифікації «Сталіна-менеджера», тепер маємо період захоплення большевиками, які «не зрадили Росію» серед тотальної зради Заходу у Першій світовій війні, період апологетики царських золотолампасних генералів, Так і до Івана Грозного недалеко...
Це – домінанта настроїв не тільки серед кремлівського чиновництва, націленого, перш за все, на утримання влади. Що серйозніше – це лейтмотив публічних виступів в інтелектуальній тусовці, для якої традиційно демократія завершується на „українському питанні”. Дуже влучно сказав про настрої серед такого середовиша Дмітрій Кіріллов на «RUФабуле»: Немає їм (російським інтелектуалам – Авт.) діла до єдиної України. Плювати вони хотіли на народження української нації. Не будуть вони до наступних президентских виборів повтор.вати досвід Майдану. Весь Майдан завершиться в цікавих кабінетах за пляшкою віскаря, щоб «екстремісти не влаштували бузи». Якщо, до словв, у Зімбабве з’являться якісь буцім-то «русскіє», які місцевій владі не надто будуть до душі — радість цієї публіки не матиме меж».
А саме там, у «цікавих кабінетах» «лібералів», «євразійців», «єдиноросів», словом, серед симулякрів т.зв. демократичної еліти ерефії, формується дискурс російської поведінки, і, на жаль, за взірці беруться ті ж привиди минулого, ностальгія за якими пече нутро тамтешнього обивателя.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
