Злочин у кредит?
Мене непокоїть ейфорія, з якою певна частина спільноти сприйняла учорашні події. Відставка недолугого і фактично антиукраїнського уряду Азарова і без того висіла у повітрі, а проблематичність оперативного вирішення проблеми нового Кабміну впирається у стільки чинників, що, дай Боже, до Великодня мати команду управлінців, до того ж таку, яка б бодай на йоту задовольнила потребу часу.
Та я про інше. Про скасування так званих «законів 16 січня». Процедура їх «ухвалення», рівно ж як і нівелювання наштовхнула на думку про певну неадекватність тих, хто тисне на гудзики панелі парламентського робочого місця або ж, як то було за згаданої дати – гуртом піднімає руки, аби освятити невідомо що і навіщо. Виходячи із цієї неадекватності, маємо дивний прецедент: опозиція зараз торгується про амністію для тих, хто скориставшись своїм природним правом на повстання проти владного свавілля, а кулуарами Верховної Ради вільно шпацерують собі очевидні винуватці злочинів, що коїлися на вулицях наших міст упродовж короткої чинності ухвалених з їхньої подачі документів. Головне, - вони настільки переконані у власній безкарності, що навіть не клопочуться про можливість амністії для себе.
Поза тим, постає запитання: чи відповідатимуть і як автори скандальних законів? Хто постане перед судом за п’ятьох загиблих? Кому прокурори оголосять звинувачення за побиття і постріли у журналістів? Чи відкриють кримінальне провадження проти організаторів і натхненників «ескадронів смерті» - фактично ОЗУ, яких звично для українських реалій покривали і захищали «правоохоронці»?
Проблема не в карі заради кари. Проблема полягає у банальній істині, що звучить, мов вирок, для учасників перемовин і консультацій на Банковій. «Непокаране зло породжує більше зло». А ще – у тому, що й надалі процвітатиме принцип вибіркового правосуддя, різних правд – для "обраних» і «сіроми». І коли Майдан піде з центру столиці за таких умов, то, у принципі, матимемо ситуацію, схожу на постпомаранчевий розпач. Бо, власне кажучи, цього разу люди мерзли на морозі, ризикували здоров’ям і життям не заради теплого фотелю для чергового месії, а заради того, щоб у цій країні біле називали білим, а чорне – чорним, щоб політики нарешті втямили одну просту річ: їхнє ремесло – це не мистецтво можливого, а мистецтво зрозуміти очевидне і знайти відповідь на його виклики.
Свого часу Моріс Жолі, з пристрастю, гідною справжнього адвоката, проголошував, що «мовчання народу — лише покірність переможеного, позбавленого права скаржитися. Почекайте, доки він прокинеться. Ви створили теорію насильства, і ви рпевно можете расраховувати, що народ її засвоїть. За першої ж зручної нагоди він порве свої пута. Він розірве їх, щойно виникне найменший привід, і силоміць поверне собі те, що силою ж у нього забрали».
Якщо Майдан і десятки майданів по всій Україні ще не переконали політичні еліти у схожих наслідках, то гріш ціна таким елітам. Якщо частина цих еліт узяла на себе повноваження говорити від імені народу, то їм варто таки замислитися над тим, у якій ролі вони виступають: прохачів чи, може, тих, хто формулює законні вимоги. І не бавитися у банкірів, що кредитують злочинців, сподіваючись наварити на тому відсоток для майбутніх непевних оборудок.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
