RSS
ПОЛІТИКА БЛОГИ

«Заткні іх всєх!»

«Суть усієї політичної кризи наших днів – це криза провідної верстви... Дух і етика теперішньої «еліти» не формуються ніде. На моральні якості чи характерність її членів модерній «еліті» наплювати… Інтереси партійного кагалу ставилися над інтересами загалу… Така «еліта» була шкідлива для своїх, а для ворога – не страшна».

Дмитро Донцов, 1948 рік

Від 1991 року Україною керували люди в міру свого досвіду: номенклатурного партапаратника, директора великого заводу, бухгалтера радгоспу і керівника автобази. Не випадково на проблему браку лідера нації у 1994 році звернув увагу видатний український історик Ярослав Дашкевич: «Становище може спасти лише прихід до влади сильної, розумної і чистої української руки, що дотримуватиметься лінії безумовного захисту незалежності, служіння українській національній ідеї».

Революція Гідності довела, що українці здатні багато на що. Проблема в іншому: хто реально може очолити народний здвиг аби повести за собою мільйони людей до перемоги. Народові потрібні безкомпромісні провідники. Образно кажучи, потрібні генерали, офіцери, які відповідальні не тільки за себе, а й за підлеглих. А ще потрібен командувач. Один. Єдиний.

«Я повернулася. У всіх значеннях цього слова. Дякую всім, хто підтримував і боровся, та співчуваю всім, хто не чекав», – самовпевнено поінформувала громадськість Юлія Тимошенко про свою з’яву на політичній авансцені України після виходу з ув’язнення.

У «Записках українського самашедшого» Ліна Костенко написала, що ошелешена влада не зрозуміла законів жанру, за якими колишня бізнес-леді перетворюється на Жанну д’Арк. Відтоді минуло майже три роки. Хай там як, але на легендарну героїню Юлія Володимирівна так і «не витягла», хоча подумки вже давно увійшла в образ рятівниці нації. На думку екс-прем’єра, їй конче треба балотуватись у президенти, оскільки не була причетною до жодного корупційного скандалу. Помовчимо. Подумаймо. Георгій Гонгадзе  ще 1997 року розповідав про газові махінації ЄЕСУ. А нещодавно журналіст «Української правди» Сергій Лещенко на своїй сторінці у Facebook пообіцяв оприлюднити документи, які засвідчують про корупцію Юлії Тимошенко у величезних масштабах…

Так чи інакше, але претензії на мессіанську роль помітні у багатьох сентенціях лідера ВО «Батьківщина»: «Я маю моральне право сказати, що я буду боротися з корупцією, бо аудит Януковича і Азарова я пройшла успішно і чесно»; «Я вважаю, що я буду кандидатом української єдності»; «Я переконана, що зможу захистити Україну від агресії Росії і повернути Україні Крим»; «Я зможу розділити олігархічні схеми великих кланових корпорацій і великого бізнесу і при цьому бізнес залишиться живим»; «Я єдина людина серед лідерів партій, яка показала, як згортати корупцію. Тоді енергетика і паливно-енергетичний комплекс практично за сім місяців була очищена від корупції»; «Я вважаю, що жоден кандидат з тих, яких я знаю, не зможе це зробити настільки якісно, прозоро і чітко, як це зроблю я»; «Я буду кандидатом української єдності. Я зможу знайти слова і для тих, хто живе на Заході, і для тих, хто живе на Сході України»…

Таке враження, що один із кандидатів кандидат на посаду президента України щиро переконаний, що вже володіє мандатом народної довіри. Самовпевненість, завищена самооцінка вражаючі. А ще непогамовне, гіпертрофоване прагнення влади. Все це не може не насторожувати. Тим паче, що в політичному досьє Юлії Володимирівни є надто багато темних плям, які досі непрояснені: майже детективна історія стосунків (заведена й несподівано закрита кримінальна справа) з Міністерсвом оборони Росії; таємні перемовини на дачі лідера «Батьківщини» у вересні 2005 року, де у вузькому колі соратників, за висловом Віктора Ющенка, «пророблялися плани організації імпічменту»; голосування за відставку уряду Єханурова та участь в сумнівних виборах до Верховної Ради 2006 року; єзуїтські домовленості (на щастя, нереалізовані) 2009 року з Віктором Януковичем щодо поділу влади в Україні тощо.

Далеко не державницьку позицію зайняла Тимошенко під час російської агресії у Грузії – тоді Юлія Володимирівна не допустила оприлюднення заяви уряду на захист територіальної цілісності Грузії, а підпорядкована їй фракція БЮТ зірвала прийняття заяви ВР про недопустимість порушення територіальної цілісності Грузії. Коли російська сторона заявила, що українські закони Москві не указ і кораблі ЧФ Росії плаватимуть там, де їм заманеться, то прем’єр-міністр стала захищати не свою державу, а чужинецьку. А ще можна згадати про роль прем’єр-міністра у провалі вступу України до НАТО, про припинення фінансування програми інформування українців про НАТО, про блокування використання нафтопроводу Одеса-Броди в аверсному режимі, що суттєво зменшило б енергетичну залежність від Росії …

У серпні 2009 року Арсеній Яценюк звинуватив Юлію Тимошенко у здачі Росії економічних інтересів України, коментуючи плани уряду в сфері зміцнення енергетичної незалежності: «Оптимістичні заяви уряду Юлії Тимошенко – брехня від першого до останнього слова. Зменшення поставок російського газу не зміцнить енергонезалежність України, а поставить нашу державу на коліна. І я можу довести це цифрами».

2010 року Арсеній Яценюк стверджував: «Тимошенко і Янукович – дві політичні фігури в Україні, які нічим не відрізняються. Крім статі. Все інше в цих політичних фірмах, бо це не є політичні партії, працює за єдиним правилом: «Ета мнє, ета тоже мнє і всьо, что осталось, тоже мнє. В том чіслє і вся страна».

Воістину несповідимі шляхи Господні…

До Юлії Тимошенко можна виявляти співчуття як до жінки, але «якщо об’єктивно, то дуже важко знайти великого чиновника, який завдав би більшої шкоди українській економіці, ніж ця персона; нею в один ряд можна поставити лише Миколу Азарова». У цьому переконаний Андрій Новак, голова Комітету економістів України.

З такою думкою, по суті, погоджується і доктор психологічних наук Вадим Васютинський: «Тимошенко занадто «ліва». В економіці вона волюнтаристка, у неї не було розуміння суті ринкових відносин, було натомість бажання взяти все на себе. Так можна керувати бригадою в колгоспі, але не державою».

Соціальний психолог Олег Покальчук, який свого часу працював у групі іміджмейкерів Юлії Тимошенко і мав можливість добре вивчити лідера ВО «Батьківщина», констатує: «Юля очень талантливый и квалифицированный человек. Но я бы точно посоветовал не подпускать ее пока ни к каким государственным дверям, кроме Генпрокуратуры, и то когда там появится нормальный прокурор, надзирающий за защитой ее гражданских прав»

Є над чим замислитись. Можна припустити, що саме Юлія Тимошенко, яка очолює «Батьківщину», ініціювала (за мовчазної згоди опозиції) призначення на найвищий державний пост людини, котра не є лідером, котра в принципі неспроможна бути ефективним кризовим менеджером, а отже не здатна оперативно приймати раціональні рішення. Таке враження, що для партійного лідера, який переслідує власні цілі, чиясь особиста відданість важливіша, ніж професіоналізм.

Радник в.о. президента Юрій Луценко на своїй сторінці у Фейсбук повідомив, що до трагедії в Одесі 2 травня призвело призначення керівництва міліції в регіонах за партійною приналежністю:

«Події в Одесі – це перш за все результат партійних квот. Я відразу казав, що призначати екс-даішника Закарпаття Луцюка начальником Одеського УМВС – абсолютна дурня. З цим всі (в тому числі й Аваков) погоджувалися. Але депутат «Батьківщини» Дубовий вирішив, що Одеса – його квота за вірність».

Журналіст Віктор Мороз слушно запитує: «Постає питання: чи можна людині, котра абсолютно не знає, не відчуває й не розуміє принципів організації власної команди, довіряти організацію команди державної?».

Тож недарма глава німецького парламенту Норберт Ламмерт розкритикував наміри Юлії Тимошенко брати участь у виборах президента України. Голова Бундестагу порівняв Тимошенко з Януковичем…

Але складається враження, що Юлія Тимошенко за час ув’язнення так нічого й не зрозуміла і нічому не навчилась. Не допомогли навіть скоєні власні помилки. Натомість вона палає жагою реваншу, перетворюючи країну на заручницю своїх амбітних планів, нерозважливих дій та емоцій.

Хай там як, але після Революції Гідності лідер ВО «Батьківщина», по суті, перебрала на себе керівництво державою. Принаймні народний депутат Віктор Балога (та й не тільки він) переконаний, що країною керує не в. о. президента Олександр Турчинов і не прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, а саме Юлія Володимирівна. Її присутність на засіданні РНБО тільки посилює це твердження…

Інтернет-виданню «Обозреватель» стало відомо, Юлія Тимошенко, не будучи членом РНБО, 1 березня брала участь у його засіданні і три години не давала Раді національної безпеки і оборони прийняти необхідні рішення про приведення військ України в стан повної бойової готовності. За словами джерела цієї інформації, рішення РНБО було прийняте проти волі Тимошенко, участь якої у закритих засіданнях РНБОУ досі непрояснена.

Викликає чимало запитань й до ініціативи творення «Руху опору», головним завданням якого має стати «збереження територіальної цілісності та суверенітету України протидія іноземній агресії, провокаціям».

В ефірі «Шустер Live» Юлія Тимошенко безапеляційно заявила: «Я сьогодні зібрала найкращих військових професіоналів, які брали участь в бойових діях на інших територіях, які у різний час очолювали армію України або її підрозділи». Лідер ВО «Батьківщина» запевнила присутніх у телестудії, а також мільйонну аудиторію глядачів, що політики й військові експерти домовилися, як треба діяти завтра-післязавтра для того, щоб «Путін більше Україну у свої плани не включав».

Шляхетна мета. Але в ній більше піару, ніж конструктиву. В одкровеннях Володимира Горбуліна (йдеться про книжку його інтерв’ю «Без права на покаяння»), знаного ученого і державного діяча, читаємо: «Юлія Тимошенко не володіє ситуацією ні в армії, ні в оборонно-промисловому комплексі. Це майже неприпустимо для кандидата у Президенти і абсолютно неприпустимо для Прем’єр-міністра. Якщо вона стане Президентом, їй потрібно сильно змінитися. Живучи в обстановці ненависті, що оточує тебе, украй важко боротися з цією ненавистю в самій собі. Але на ненависті побудувати нічого не можна можна тільки зруйнувати. Не можна не сказати ще одного: Юлія Володимирівна більш авторитарна особистість, ніж це треба сьогодні Україні».

Так отож. Задекларувавши необхідність створення загальнонаціонального руху опору, кандидат у президенти України Юлія Тимошенко під час прес-конференції в Києві 15 квітня наголосила, що метою такого руху є те, щоб «у кожному місті були створені спеціальні мобілізаційні бригади». На думку лідера ВО «Батьківщина», Рух опору «дасть самоорганізацію і самостійність тим структурам, які збиратимуться, щоб протидіяти російській війні, ці структури будуть ефективно працювати, тому що тут не буде централізації, а буде можливість для самоврядування (виділення наше. – О. Р.) і право діяти згідно з обставинами, але за координації з Міноборони, СБУ і МВС».

Чи служила Юлія Володимирівна у війську? Чи опрацьовувала Стату́ти Збро́йних Сил Украї́ни — зведення законів військової служби? Питання риторичні. Бо перш ніж вдаватися до політичних прожектів, треба спершу досконало вивчити принаймні «Статут внутрішньої служби ЗС України», щоб зрозуміти суть принципу єдиноначальності у збройних силах.

Армія має свою специфіку. Єдиноначальність у війську не має нічого спільного з простим адмініструванням. Тут не діє принцип організації керування, який притаманний централізованим, лінійним структурам керування і полягає в тому, що головні функції та повноваження керівництва на підприємстві, в установі, підрозділі концентруються в руках одної особи. Єдиноначальність в армії визначає її побудову як централізованого організму, що забезпечує організованість й дисципліну, а відтак високу боєздатність, успіх у бою. Саме єдиноначальність дозволяє командирам діяти ефективно, рішуче й сміливо. Підтвердженням цьому є багатовіковий досвід керування військовими структурами, коли військовослужбовець персонально відповідає за належне виконання наказу.

Єдиноначальність – це найважливіший принцип будівництва, керівництва і життєдіяльності військ. Єдиноначальність, зокрема, полягає в «наділенні командира (начальника) всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих і покладенні на нього персональної відповідальності перед державою за всі сторони життя та діяльності військової частини, підрозділу і кожного військовослужбовця; наданні командирові (начальникові) права одноособово приймати рішення, віддавати накази; забезпеченні виконання зазначених рішень (наказів), виходячи із всебічної оцінки обстановки та керуючись вимогами законів і статутів Збройних Сил України».

Натомість Юлія Володимирівна ініціює створення якихось парамілітарних (?) структур, які «будуть ефективно працювати, тому що тут не буде централізації, а буде можливість для самоврядування». Така ініціатива вельми нагадує банальну політичну передвиборчу буфонаду «під себе» в умовах іноземної окупації, а не виважений професійний підхід до відповідального військового будівництва.

Така ініціатива Юлії Тимошенко у поєднанні з ідеєю Арсенія Яценюка (ліквідувати обласні та районні держадміністрації, а натомість створити виконкоми з владними повноваженнями) в умовах російської агресії навряд чи сприятиме збереженню Української державності.

Воєнне аматорство екс-прем’єр-міністра може порушити дотримання принципу ЄДИНОНАЧАЛЬНОСТІ в збройних силах у вкрай непростий для держави час. В історії України таке вже, на жаль, траплялося. Нині українцям, як ніколи, потрібна єдність, а не політична махновщина, розрахована на збільшення політичного рейтингу в очах патріотично налаштованих громадян – потенційних виборців, які надто часто керується емоціями.

Вони (виборці) мали б, приміром, поцікавитись, чому Тимошенко виступає проти парламентських виборів за відкритими списками – за правилами, запропонованими Євросоюзом? Адже система закритих виборчих списків дозволяє формувати їх на розсуд «грошових мішків» і повністю контролювати депутатів, а отже сприяти нищенню демократії.

Юлія Володимирівна, безумовно, розуміє, що виграти президентські вибори вона неспроможна. Саме тому намагається «вирулити» за рахунок Донбасу, постати таким собі миротворцем, веде перемовини з луганськими сепаратистами/терористами – передає їм свій «проект протоколу про взаєморозуміння».

Такий крок партійного лідера (22 квітня Юлія Тимошенко запропонувала донецьким сепаратистам, по суті, мирову угоду) змусив Олену Гаркушу та Наталю Кашкевич (представників громадської організації «Спілка будівельників Донбасу») звернутися до Служби безпеки України із заявою порушити кримінальну справу (внесення відомостей про кримінальне Правопорушення до ЄРДР) на Юлію Тимошенко за державну зраду. Ось як прокоментувала Заяву один з її авторів Наталія Кашкевич: «Юлия Тимошенко вела переговоры с представителями той самой «ДНР» (Донецкой народной республики), которые захватывают здания, оружие, берут в заложники людей, а тех членов партии самой же Тимошенко, которые оказывали сопротивление представителям ДНР, находят убитыми (Рыбак). И это не мешает Тимошенко подписывать меморандумы и протоколы о взаимопонимании с террористами, тем самым легализуя их деятельность».

Усе логічно. І від усвідомлення цього стає сумно.

 

P. S.

Будьмо відверті: ні Юлія Володимирівна, ні її партія у надмірному патріотизмі ніколи помічені не були. Досить згадати голосування фракції БЮТ у вересні 2008 року за те, щоб до Закону про державну службу було внесено норму, що всі держслужбовці України зобов’язані володіти, крім української мови, ще й російською.

Чого лише варте одкровення одного з очільників БЮТ  Олександра Турчинова, який в газеті «Вечерние Вести» у вересні 2003 року в статті «Аутодафе» написав: «Украинцы являются трусливой, неблагодарной, ноющей нацией, получившей неожиданную свободу и воздыхающей за беззаботными и в меру сытыми деньками рабства... Их, конечно, трудно назвать великой нацией».

Тоді ще Олександр Валентинович не був членом Національної спілки письменників України. Членом НСПУ став 2007 року. «Пригадайте нашу з Вами (О. Турчиновим. – О. Р.) розмову, напередодні Майдану, коли Ви сказали: «От вийде на волю Юля, я взагалі відійду від партії і політики, займуся чимось більш цікавим і гармонійним для мене – служба в Церкві, написання книжок»… Пригадуєте?» (Анатолій Гриценко). Але це так. До слова.

Таке враження, що після «важкого» поранення на сцені Майдану у поведінці О. Турчинова (вже в іпостаті в. о. Президента, Головнокомандувача, голови Верховної Ради) сталися певні зміни – йдеться про кількість виголошених патріотичних ультиматумів по Криму, «стрясання повітря» по Сходу України…

«Не дозволимо!.. Не дамо!.. Не допустимо!.. Сформуємо в кожному регіоні по батальйону територіальної оборони!..» Останній заклик – не що інше, як банальний рімейк «Руху опору», анонсований і розрекламований Юлією Володимирівною.

Як мають реагувати на такі ініціативи міністр оборони, Генштаб, керівництво міліцейських та інших силових підрозділів? Адже військовиии таки знають, на що спроможний ОДИН батальйон у межах області. Чи все гаразд з військовою логістикою? Що ще має трапитись на Луганщині й Донеччині, аби вище військово-політичне керівництво держави зважилось від закликів/причитань/ультиматумів перейшло до силової конкретики? Радник в. о. президента Юрій Луценко переконаний, що діалог із сепаратистами в східних областях України нині можна вести лише з позиції сили: «Військові знають, як це робити. Вони чекають цього наказу. Але це дуже важко взяти на себе такий наказ (застосовувати силу проти сепаратистів – О. Р.)».

Військова стратегія і тактика «в.о. верховного головнокомандувача» не може не дивувати. Тим часом його радник, академік НАНУ Володимир Горбулін слушно пише, що зараз треба у максимально стислі терміни підготувати Збройні сили України до відбиття зовнішньої агресії. У його рекомедаціях відчувається конкретика знаючої людини, системно мислячого професіонала, не аматора, не дилетанта: «Крім засобів захисту, зв’язку і негайного ремонту і часткової модернізації всієї наявної техніки ППО, Україні треба в найкоротші терміни розв’язати задачу постачання у війська переносних і мобільних комплексів — ПЗРК і ПТУР, перекидвння вже створеної легкої бронетехніки з тандемними високоточными боєприпасами».

Є питання? Та наразі маємо лише імітацію бурхливої діяльності політиками, далекими від військової справи. Тим часом далі зволікати з віддачею наказів на реальне застосування зброї в зоні диверсійних операцій вже навіть непристойно. А ще треба рішуче зачистити силові структури від п'ятої колони, позбутися агентів впливу.

«Якщо ви хочете виграти, ви повинні мати здібного харизматичного лідера. Валенса в Польщі не був обов'язково найрозумніший. Він не був також лідером опозиції тривалий час. Він сплив на поверхню спонтанно, але інші навколо нього, в тому числі деякі старші люди, визнали, що він володів певним магнетизмом, який має дуже важливе значення. Вони використали його, але дозволили йому бути тим, ким він хотів бути, тобто лідером» (Збігнєв Бжезінський).

Чи «тягне» Юлія Тимошенко на такого лідера? Помовчимо. Подумаймо.

Іван Малкович у програмі «Від щирого серця», що прозвучала 21 березня на Радіо «Ера», поділився враженнями від побаченого й почутого на Майдані, коли Юлія Тимошенко появилася на сцені в інвалідному візочку: «Було чути голос доньки: «Мама, ну гаварі. Заткні іх всєх». Це було неприємно». Епізод і справді неприємний. Але промовистий. Симптоматичний...

«Того суботнього вечора людей на Майдані було не менше, як сто тисяч, а може, й більше, – згадує письменниця Алла Тютюнник. – Проводжали загиблих – «небесну сотню» – під молитви і тужливу пісню «Пливе кача по Тисині...». Плакали. <…> Над головами одна за одною пропливали труни… А потім панахиду призупинили й на інвалідному візку вивезли на сцену колишнього прем’єра Юлію Тимошенко.

– Слава Україні! – привіталася Тимошенко.

– Героям слава! – відповів Майдан.

Хтось гукнув: «Юлі – волю!», гасло підхопили з тисячу голосів… Але більшість мовчки в очікуванні дивилася на сцену.

Залунав знайомий красивий голос. Але слухати Юлію Тимошенко цього разу було соромно. Була у тому голосі професійно поставлена щирість, надмірна патетика і впевненість, що для цих людей вона – вождь. <…> Люди, які стояли на Майдані, не забули, хто їх тоді одурив, не забули, що при Юлії Тимошенко корупція розцвітала, як ніколи до того. <…> Люди не забули, хто намагався створити широку коаліцію з Януковичем і роздерибанити країну на 10 років. Ну, і про ціну на російський газ… І багато хто з цих цих людей був переконаний, що загибель «небесної сотні» – і на її совісті також. <…> «Я буду гарантом того, що вас ніхто не зрадить і не піде шляхом, яким звикли ходити політики!» Замість оплесків з Майдану кричать: «А хто тебе уповноважував гарантувати?!».

Так отож.

 

 

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

06 05 2014 13:01
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ