Як Україна стала причиною розпаду міжнародної системи
Після анексії Криму Росією світова історія та система міжнародних відносин чітко поділилась на два часові проміжки: до березня 2014 року і після. Необхідно нагадати, що система міжнародних відносин, в якій ми жили до березня 2014 року була сформована у1945 році, одразу ж після завершення Другої світової війни і виявилась досить таки дієвою. Була утворена ООН, яка підтримувала світовий порядок, керуючись тими законами, які й створили засновники цієї організації. Ми можемо довго дискутувати, наскільки ці конвенції і рішення були справедливими. Також можна дуже довго дискутувати про те, чи виправдовує себе Рада Безпеки ООН і чому в неї входять ті, а не інші держави. Але мусимо погодитись з тим, що ООН створила певну систему правил для усіх держав. Звичайно ж часто ті чи інші країни намагались обійти ці правила, і часом дуже успішно це робили, але формально правила ніхто не порушував і це влаштовувало фактично усіх, бо краще хоч якісь правила, ніж анархія. Саме таким нам запам’ятається період з 1945 року до березня 2014 року.
У березні 2014 року Росія анексувала частину території іншої держави, чого ніхто не робив з 1930-1940-их років, і таким чином зруйнувала усю міжнародну систему. Слід зауважити, що Російська Федерація воювала весь час свого існування, але ще жодного разу не анексувала чужу територію. Можновладці Кремля придумували різні утворення типу Придністров’я, Південної Осетії і Абхазії, які подавали світові як незалежні держави, хоча де-факто ці території ставали частиною Росії і керували ними з Москви. Проте саме це «де-факто» усіх задовольняло, адже для міжнародної спільноти було важливо, щоб формально ніхто не порушував встановлені правила. Сьогодні уже не важливо планував Владімір Путін давно захопити Крим чи зробив це спонтанно, важливо, що він зруйнував усю міжнародну систему, вимагаючи більшого для себе і Росії. Проблема Путіна полягала у тому, що він сам повірив своїй пропаганді і вирішив, що Росія є наддержавою.
Справа у тому, що поняття наддержави включає в себе низку певних критеріїв. До прикладу, у XVI столітті наддержавами можна було вважати усіх, хто мав потужний флот і міг дозволити собі заселяти Північну і Південну Америки. До початку Другої Світової такими державами були ті, хто мав колонії, а в ХХ столітті наддержавами вважалися ядерні держави. Проте у ХХІ столітті мало мати флот, вплив на інші держави і ядерну зброю щоб вважатися наддержавою, необхідно мати ще й надзвичайно потужну економіку, яка би була максимально стійка до економічних криз. Чи можна вважати наддержавою країну, економіка якої залежить виключно від ціни не енергоносії? За мірками ХХ століття Росія є наддержавою, але не за мірками століття ХХІ. Проте усі росіяни досі живуть великим минулим, коли «деды воевали», «Америка нас боялась» і т.д. Таким минулим, схоже, жив і сам Путін, адже, щоб кинути виклик усім, заявивши, що тепер ми будемо жити по нових правилах, необхідно мати достатньо сили і бути максимально спроможним переконати, або змусити усіх жити за своїми законами. Як ми можемо спостерігати по виступах пана Чуркіна на засіданнях Ради Безпеки ООН, росіяни не надто вміють переконувати, а змусити усіх звикати до нових реалій – просто не в силі.
Достеменно невідомо, чи російський президент справді настільки повірив у себе, що вирішив змінити світ, чи просто не зрозумів, якими будуть наслідки, але світ він таки змінив, хоча, мабуть, не так, як йому би цього хотілося. Увесь період з 1945 до 2014 рр. значна більшість держав жила у зоні комфорту, усі знали, де закінчується їхня територія і знали, що ніхто не посягне на їхню територіальну цілісність. А коли Росія анексувала Крим і зруйнувала цю зону комфорту для всіх інших, то автоматично перетворилась з мисливця, на жертву. Інші держави захотіли не просто повернутися у цю зону комфорту, але й вирішити усі наболілі питання, які мали до Російської Федерації.
Захід дуже довго вагався перед тим як вводити санкції проти Росії, і питання не тільки в економічній вигоді. З введенням санкцій постало питання про існування найбільшої держави світу. Росія наступає на граблі СРСР, фактично йде повторення давно забутого сценарію. Тоді СРСР вводив війська в країни постсоціалістичного табору, а тепер Росія – у країни пострадянського, щоб надалі залишатись у «клубі найвпливовіших держав».
Уже зараз ми можемо спостерігати завзяття японців, які зроблять усе можливе, аби повернути собі Курильські острови, і охоче вводять санкції проти Росії. Китай нагадує пітона, який ствердно мовчить, дозволяючи Росії залізти у ще глибшу яму, щоб згодом відірвати шмат Сибіру. Користуючись ослабленням Росії, Молдова офіційно вимагає від Кремля забрати війська з Придністров’я, яке вважає своєю територією. Також в Росії відкривається Карабхський «фронт». Міністерство оборони Азербайджану заявляє, що Збройні сили Азербайджану готові виконати наказ – зрівняти з землею столицю Вірменії Єреван ракетами, спрямованими на це місто», – говориться в заяві, яку оприлюднив азербайджанський телеканалом ANS. Ситуація щодо Нагірного Карабаху, яку Азербайджан вважає окупованою Вірменією територією почала загострюватись кілька днів тому. Слід нагадати, що Вірменія є союзником Росії і саме за її сприяння окупувала Карабах. Також Вірменія готується до вступу у Митний союз.
Отже, ми можемо спостерігати повільний крах Росії. Адже санкції, які країни Заходу ввели проти Російської Федерації не дають миттєвого результату, а розраховані на повільне банкрутство.
Безперечно Путін змінив світ – уже зараз можна впевнено говорити про недолугість існування Ради безпеки у такому форматі, як сьогодні, адже цей орган зараз не може прийняти жодного рішення, а з послабленням Росії, її членство у Раді безпеки взагалі втратить сенс. Ми спостерігаємо великі зміни у світовій політиці, коли Молдова може дозволити собі вимагати від Росії виведення військ, а Україна відчайдушно б’ється з другою за потужністю армією світу і перемагає.
Березень 2014 року назавжди змінив обличчя світу. Крим став причиною глобальних трансформацій на міжнародній арені. Звичайно, ми не можемо зі 100%-ю впевненістю передбачити крах Російської Федерації, але уже сьогодні можна стверджувати, що сильній Росії настав кінець. І причиною цих подій став український народ, якого Путін явно недооцінив.
