«Виховані» та «вічно стурбовані»
Медійний образ «вихованих» сформований брутальною російською пропагандою, до якої в Україні апріорі ставляться, як належно ставитися до чогось несусвітнього. Імідж «вічно стурбованих» поступово набуває карикатурних рис, а з плином часу виявляє свої приховані підтексти, які, далебі, явно не на користь тих, хто дуже хотів би, щоб саме вони замінили українцю тата з мамою, виступили в іпостасі єдиного героя-рятівника перед загрозою божевільного кремлівського карлика. У висліді маємо те, що маємо: Україна так і не вирвалася із звичної ролі «суб’єкта» геополітичної шахівниці, вона залишилися тереном, на якому хтось – «вєжлівиє» і «вічно стурбовані» – вирішують свої, важливіші справи.
Інша річ, що наші північні сусіди роблять це відкрито, фактично, - за правом феодала на свої угіддя, риторика ж західних «партнерів» є дипломатично вишуканою. Принаймні, була до тих пір, поки обставини не змусили їх викласти карти на гральний стіл. Трапилося це від час «газових перемовин» у Берліні, де, фактично, Європа устами свого комісара з енергетики пана Еттингера змушена була визнати, що її головним пріоритетом є не цінності, за які українці віддавали свої життя на Майдані і Сході, а чисто меркантильний зиск і теплі помешкання потенційних виборців. А ще, мабуть, занепокоєння тим, що зміг проартикулювати екс-прем'єр Литви Андрюс Кубілюс: "Українська нація, уся нація, расте на очах і стає найсильнішою європейською нацією".
Зрештою, цього і слід було очікувати після недвозначних сигналів, що надходили з Берліна, Парижа, Праги упродовж спекотного літа 2014-го. У найфатальніші хвилини для країни, яка стала жертвою цинічної агресії, пік «вічної стурбованості» сягав апогею, завершуючись черговим пустопорожнім свистком якось доволі-таки інфантильного арбітра. Навіть тоді, коли над Торезом Європа після залпу «Бука», керованого «вєжлівими», втратила своїх громадян, її провідники вдалися до звичної демагогії, аби прикрити власну безпринципність і страх. І лише зусилля «навіжених українців», які чомусь не поділяють цих власне справжніх (не вдаваних) цінностей Старого світу, зірвали новітній пакт Молотова-Рібентроппа. Що ж, Орвелл мав рацію, коли писав, що «бувають ситуації, коли «неправильні» переконання щиріші, ніж «правильні».
Саме такі «неправильні» переконання спонукали Далю Грібаускайте на щирість, зазвичай, непритаманну для публічних лідерів Заходу: «Проблема в тому, що сьогодні путінська Росія готова і хоче воювати, – сказала вона. – Європа і Захід не готові і не хочуть воювати. В Європі і в світі немає лідерів, здатних зупинити Путіна».
Що ж, у такій ситуації українцям доведеться самотужки зупиняти ВВХ. Тільки спочатку треба усвідомити, що суттєвої різниці між «вєжлівими» і «always concerned» немає.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
