Вибіркова свобода
Оприлюднені підозри (йдеться про скандальний контаркт на постачання електроенергії з Росії, учорашня відмова «фронтовиків» голосувати за «телевізійні» зміни) не потребують особливого закону: і президент, і прем’єр можуть, як, зрештою, пересічний громадянин, податися до суду і вже там з’ясовувати, чи його опоненти вигадують, чи кажуть правду.
Так ні, переконують, що нам потрібен особливий закон про захист найвищих посадовців, аби відтак послуговуватися ним, як дишлом. Мовляв, імунітет, який чомусь став «неопалимою купиною» для депутатів і чиновників усіх скликань, хочуть забрати. Чомусь, правда, коли нинішня влада була опозицією, її діячі не міркували схожим чином, застосовуючи і до супротивників не надто чистоплотні методи. Не про Януковича мова – він, радше, клінічний випадок…
Насправді маємо ще один феномен посттоталітарної дійсності, так звану „вибіркову свободу”. Російський філософ-священик Яков Кротов характеризує її як найгірший вияв деспотизму. Таке собі хвилеве вільнодумство у морі правового безладу, волюнтаристської непевності і гри настрою владоможця. Дивна річ, але лідери так званих „молодих демократій”, навіть освічені у гарвардах чи єлях, тамують у собі риси попередників з „проклятої епохи”. "Ліберал" Порошенко доволі часто послуговується принципом „Друзям усе, ворогам – закон”, сформулованим, як не парадоксально, Франсиско Франко. Головне, мабуть, що переважить в нашій ситуації: прихильність до загальнолюдських ідей прогресу і демократії, чи егоїзм правителя, який не відчуває під собою країни? Чи надається президент до уроку В’ячеслава Липинського „перемагати хамство навколо себе і передусім в собі”.
Є ще одна небезпека, що приховується у „дозуванні свободи” – небезпека анархії. Едмунд Берк стверджував, що „абсолютна свобода – шлях до тиранії, зберегти ж свободу ми можемо, лише офірувавши її частину”. Це, радше, громадянська офіра, – відчувати себе вільним та відповідальним водночас, але хто і коли візьметься аналізувати ступінь „громадянськості” зазіхачів на керівні крісла? Їм, мабуть, легше ініціювати та писати закони про власну недоторканість та святість, аніж спробувати жити так, як, властиво, мав би жити громадянин і патріот.
Ми ще матимемо незліченні приклади „вибіркової свободи” – бо наразі не зійшли зі шляху демократичної, цивілізованої ротації владних еліт. Ба більше, – неунормованість правового поля дає у цій царині необмежене поле для різного роду спекуляцій. Тим можна, а тим – зась, – невже такі моделі ми споглядаємо лише на верхівці? Варто тільки поглянути на поведінку наших міських депутатів чи мера, – і стане зрозумілим, як „вибіркова свобода” калькується, множиться і наразі перемагає...
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
