Війна і вибори-2
Бо змушені були це зробити. Як мусить, не зважаючи на війну, хтось сіяти пшеницю, збирати врожай, приймати пологи, відспівувати покійників. Тобто з’ясувалося, що потреба (що цікаво, цього разу загальна, суспільна необхідність, а не захцянка окремо взятої особи чи політичної сили) є вищою за обставини, і вона, ця потреба, втілюється буденно і, я б сказав, навіть якось приземлено, як насущність, невідворотність, самозрозумілість.
Мені, чесно кажучи, не надто важило прізвище обранця, мені розходилося на іншому, на тому, чи впораємося ми із цим надскладним завданням: легітимізувати владу з першого разу. Надскладність ситуації полягала саме у її буденності – вибори ж – не Майдан, не революція з її пристрастями, емоціями, з її чітким розмежуваням на «чорне» і «біле». Тут відсутній ефект співпереживання, колективного світосприйняття, тут потрібні власні мізки, уміння сісти й розважити, примирити мрію із данністю, оцінити бажане з точки зору того, що є насправді. І я тішуся, що мої співвітчизники впоралися з таким ребусом, довівши, що школа революції для кожного з них не минула даремно.
Дехто вдається навіть до досить таки патетичних метафор, прирівнюючи результати вчорашнього волевиявлення із повторним референдумом про незалежність України. Як на мене, учора відбулося те, що мало відбутися – апріорі незалежні громадяни розповіли світові про те, що нікому не під силу забрати, вкрасти у них незалежність і свободу. Це – урок не тільки для агресора і його натхненників. Це – прозорий натяк Європі на те, що годі вже говорити про «специфічність» східної політики, про «незрілість» посткомуністичних суспільств, про випробувальний термін для України. Ми пройшли його екстерном, заплативши неабияку ціну і за звільнення від диктатури, і за вільні вибори вільних громадян.
До слова, - про посткомунізм. Учора ж пішов із життя останній диктатор совєтської доби – екс-президент ПНР Ярузельскі. Знаки, такі знаки... А лідер КПУ Симоненко учора ж таки став політичним трупом з одним відсотком симпатиків (за даними екзит-полів). Зрештою, Симоненко не сам. З цими виборами розпочався сутінок досьогоднішнього політичного ландшафту з його адептами «совка», автократії, «русскаго міра» etc.
І ще одна важлива деталь. Українці зуміли пройти між поняттями «війна» і «вибори», не порушивши при цьому стандартів демократії. Багато хто остерігався, що не вдасться, інші згадали про досвід Британії часів Другої світової (так звана воєнна демократія), треті говорили про американський «закон про патріотизм», ухвалений після терористичних атак 11 вересня. Нам цього не знадобилося. Результат – приголомшливий, але він аж ніяк не свідчить, що українці не мали вибору. Асортимент був багатим, як ніколи досі.
Хтось із моїх друзів написав у Фейсбуку, що обравши Порошенка з першого разу, спільнота одразу перейшла в опозицію до нього. Я б не квапився з висновками. У всякому разі – перших сто днів. Тепер, як на мене, об’єктом суспільної уваги і опозиційного налаштування має стати парламент. Його формат аж ніяк не віддзеркалює фактичних настроїв загалу.
Тільки б лишень, - коли список офірних цапів вичерпається, - ми не забули й про власну відповідальність за країну. Інакше всі наші здобутки підуть насмарку...
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
