Уроки Криму для ЗСУ

Після проголошення незалежності України у 1991 році, природньо, що з наших земель мали б бути виведені окупаційні радянські (читай – російські) війська. Так поступили, зокрема, в прибалтійських державах. Ми ж вирішили дислоковані на території України російські   армійські підрозділи перетворити на українські. Але пішли шляхом не кардинальних, а косметичних змін. Змінили державний прапор, герб, гімн. А офіцерський склад, значна частина генералітету формально присягнули Україні, та по-суті залишилися вірними радянській імперії. Згодом, в армію на керівні посади вони привели своїх дітей, які за духом мало чим відрізнялись від батьків. У начебто українській армії збереглися старі радянські звання, відзнаки, традиції, історична тяглість, команди, та й здебільшого російська мова. Чи така армія може протистояти російській армії!? Та навіть на ментальному рівні – ні, бо вони між собою мало чим відрізняються і як це свій буде іти проти свого. То для чого нам така армія, яка не буде воювати проти російського окупанта? Саме з цієї причини в Криму москалям все здали без бою. Соромно мабуть оприлюднювати величезну кількість українських військових, які без докорів сумління преспокійно “переприсягнули” на вірність Росії.

Що слід робити аби в майбутньому таке більше не повторилось?

1. Негайно обнародувати списки усіх військовослужбовців, хто перейшов на бік ворога. Затаврувати їх як колаборантів. Порушити проти них кримінальні провадження за статтею державна зрада.
2. Затвердити нову військову доктрину, де Російську Федерацію визначити як головного і не лише потенційного, але і реального агресора і ворога.
3. Привести у відповідність до військової доктрини всю кадрову і політико-виховну роботу у ЗСУ, а саме:
   • усунути зі всіх командних посад етнічних росіян, які потенційно здатні співчувати або навіть сприяти чи допомагати окупантам;
   • забезпечити функціонування у військах єдиної державної української мови; публічне вживання російської, як мови окупанта, вважати недопустимим, винних піддавати дисциплінарним стягненням;
   • вилучити з інформаційних стендів у військових світлицях матеріали про “героїчні подвиги” у підкоренні інших народів російської царської армії (Суворов, Кутузов, Нахімов тощо) та Червоної (Радянської) армії (Чапаєв, Жуков, Ватутін тощо) і замінити їх на матеріали про  боротьбу українців за національне визволення з-під московського ярма (запорозькі козаки, воїни Армії УНР та УД, січові стрільці, воїни Армії УГА, УПА тощо);
   • проводити серед особового складу роз’яснювальну роботу про відмінність між українцями і росіянами, зокрема, що росіяни не є слов’янами і не мають жодного стосунку до Київської Русі, що вони - суміш монголо-татар та угро-фінів, що вся історія росіян - це пограбування і загарбання інших народів, що нинішня Російська Федерація є останньою в світі імперією тощо;
   • розвінчувати радянський міф про велику (насправді піррову) перемогу у вітчизняній (для українців СРСР була мачухою, а не вітчизною) війні, пояснювати, що після т.зв. дня перемоги 9 травня 1945 р. в Україні замість німецького знову запанував російський окупант.
4. Переглянути підхід до  розквартирування сімей військовослужбовців. Проживання, зокрема, жінок і дітей не може бути на території або у безпосередній близькості до місць несення служби аби уникнути шантажу військовослужбовців через імовірне захоплення у заручники їхніх сімей окупантами чи терористами (недарма сім’ї запорозьких козаків проживали за сотні кілометрів від розташування війська у т.зв. паланках).
5. Відновити призов на військову службу і призупинити набір на контрактній основі. Контрактники, є, як правило, заробітчанами і з легкістю можуть перейти на бік ворога у випадку вищої платні.

Ростислав Новоженець

президент БФ “Україна-Русь”,

капітан запасу