Унітаризм сумнівний
Свого часу оглядачі докладно аналізували основні постулати гучної статті у «Дзеркалі тижня», яку написала тодішній заступник глави президентської Адміністрації Ганна Герман. Відтак на світ Божий зринула не менш драстична заява віце-прем’єра із регіональних питань Віктора Тихонова про перспективи «федералізованої України». Одна справа – виголошувати сепаратистські гасла в листопаді 2004-го в Сіверськодонецьку, інша – в іпостасі не останньої людини в українському уряді. Погодьтеся: знакова тяглість та послідовність мети…
Тепер Порошенко зі своєю децентралізацією, особливими режимами місцевого самоврядування для Донбасу, незрозумілими стосунками силових структур на місцях із центром.
Переконаний, що прихильників поділу України на «землі», «краї» etc. знайдеться немало і в Галичині, знаній, проте, домінуванням соборних настроїв. Однак і тут лунають голоси про потребу розмежування, про дві українські держави, позаяк, мовляв, ментальність різна. Тільки от незрозуміло, яка ріка тепер претендуватиме на роль кордону: видається «галицькі настрої» вже давно переступили за Збруч. Тож «ділити» країну випадає, мабуть, вже по Дніпру. Презентована минулого тижня Європейська Галицька асамблея, правда, не зазіхає на «неканонічні території».
Та проблема не у тому. До прикладу, у Бельгії – заможній і чи не найліберальнішій країні Старої Європи, – партії, стержнями програм яких віддавна є теза про поділ країни на голландськомовну Фландрію (це 60 відсотків населення) і франкомовну Валлонію, давно опановують парламентські мандати. Барт Де Вевер, лідер Нового фламандського альянсу (за результатами виборів’2010, - 27 місць у Палаті представників і 17 – у Сенаті), переконаний, що шлях до сепарації лежить через конфедеративні стосунки між двома уламками сучасної Бельгії. На його користь готові висловитися 40 відсотків бельгійців-симпатиків Альянсу. Хоча, як стверджує соціологія, «двох Бельгій» хочуть тільки 15 відсотків її громадян.
Маємо прецедент: політики-особистості, партії-ідеологічні структури користуються однією підтримкою, а їхні практичні наміри – геть іншою. У принципі, в Україні приблизно та ж ситуація. Але чи справді політики-«сепаратисти» можуть розраховувати на електорат, який заперечуватиме унітаризм, і чи цього електорату буде достатньо, аби втілити ідею в життя? Не факт. «Федералізацію (при збереженні цілісності країни) як можливий шлях вирішення конфлікту на Донбасі вважає неприйнятною майже половина (47,5%) всіх опитаних, -заявила недавно голова правління Українського інституту соціальних досліджень імені Олександра Яременка кандидат соціологічних наук Ольга Балакірєва. - Але 39% українців розглядають варіант федералізації як можливий компроміс, якщо це приведе до миру в країні. На Сході (крім Донбасу) і на Півдні підтримує федералізацію практично половина опитаних (47—48%). А на Донбасі (без території АТО, де опитування не проводилося) її підтримують 52%. І кожен п'ятий в областях південно-східної частини України не має визначеної, сформованої позиції щодо цього питання. Тобто домінантна точка зору, яку би підтримувала переважна більшість, відсутня».
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
