У колі енному
Між життям і смертю
не можна проводити референдумів
Валєрія Новодворская
Відома фраза Рея Бредбері про те, що «сумна і водночас щаслива доля людства у тому й полягає, щоб безконечно вимірювати відстань від місця, де ми перебуваємо, до того, де ми бажаємо бути», в українських реаліях набуває саркастичного забарвлення. І річ не в тому, що в країні відсутній прошарок людей, які вміють мріяти, річ у тім, що їх завжди бракує для критичної маси, спроможної обрати собі адекватне провідництво.
Ці мрійники час від часу виходять на Майдан, стомившись сповідувати свої ідеали осібно, у закутках прокурених кухонь чи на сільських вуличних лавках. Вони виплескують там свої емоції, знаходять людей, які буцімто теж хочуть змін, довіряють їм своє сокровенне, ладні віддати найцінніше, що мають, - життя, аби лиш їхні мрії стали реальністю. Натомість отримують у ліпшому разі позірні зміни, які відтак знову будуть підрихтовані на старий кшталт, у гіршому – кулю або сльозогінний газ в обличчя.
Ще жодного разу цим мрійникам не таланило відшукати серед легіону політиків бодай одного, який би відкинув власний інтерес і амбіції, а натомість подбав про кожного із ентузіастів осібно і про всіх них загалом. Ті, хто осягали вершин, - хай навіть альтруїсти за природою, - потрапляли у полон системи, успадкованої від «проклятого минулого», і ця система робила їх заручниками обставин, оточення, сусідів тощо. А роль заручників не передбачає інших варіантів, окрім сліпої покори фатуму, і намагання скористати з будь-якого шансу поліпшити своє непривабливе існування.
Здавалося б, цього разу мрійники мали б перемогти. Навчені досвідом, вони стали перебірливішими у симпатіях, ба більше – відчули себе самодостатніми у сенсі можливостей самим вирішувати, якими бути їм і країні. Вони упевнено тримали оборону, рішуче вимагали від лідерів опозиції конкретики і безкомпромісності, вони заплатили на право вимагати кров’ю, здоров’ям і терплячістю. Будь-яка влада мала б похитнутися, озирнутися на скоєне, зробити висновки і піти. Будь-яка, але не чинна українська кримінальна влада.
Кажу кримінальна, диспонуючи не тільки фактами зрощення верхівки і рафінованих «урок», випущених на вулиці міст для залякування не стільки протестантів, як тих, хто ще розмірковує, чи приєднуватися йому до повстання. Кримінальна тому, бо не бажає корелювати свої вчинки із загальноприйнятими параметрами людського співжиття, бо на будь-яку непокору чи інакодумство відповідає силою. Зрештою, кримінальна через свою генеалогію, свої «університети», свій сумний досвід здобуття мети. "Це дивовижно, -пише політолог Олександр Палій у своєму FB, - але боротьба йде з інстинктами однієї людини. За якою нині – нікого, лише деградовані, деморалізовані своїм статусом і роллю силовики і банальні злодії. Він навіть для своїх партійців - джерело загрози".
Кажуть, що опозиція не володіє інструментарієм, аби переламати ситуацію, аби змусити хунту піти на поступки, щоб повернути країну в нормальне русло. Але які ще інструменти (мільйон на Майдані!) потрібні невмійкам, якщо кожен з них первинно думає не про тих, хто сподівається на його щирість, а про те, як би сісти у певне крісло в зручному офісі? І чи не з легкої руки цих наших велемовних речників режим зміцнів, підім’явши під себе все, що можна, - і силові структури, і суди, і прокуратуру. Невже одразу не було зрозуміло, що з істотами з паралельного світу слід говорити, відкинувши звичні стандарти делікатності і компромісу? Якщо ви такі невтямливі, то, вочевидь, відповідатимете нарівні зі своїми «партнерами» у перемовинах, тобто з владою.
Від амністії до амністії, від вуличного протистояння до парламентського носіння води в решеті, - одне слово, - біг по колу. Жодного руху у бік, «де ми хочемо бути». Фатум безвиході… Може тому, що, за твердженням Юлії Ємець-Доброносової, "загальновідомою є теза про те, що народ чи нація передують утворенню держави. Проте часом саме існування держави передує справжньому оформленню нації-народу як спільноти". Хіба не так сталося в Україні?
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
