Коли на дворі стає зимно – мерзнуть не лише носи і руки. Мерзнемо ми. Якось зі середини й тому мимоволі – свідомо й несвідомо – шукаємо тепла, шукаємо того, хто ладен ним з нами поділитися.
І не важливо, чи потрібно відігріти подихом занімілі пальці чи цього тепла потребують наші змерзлі сни і душі. Таке тепло, подароване іншими, проходить крізь нас через обійми, погляди і слова. Воно не затримується, а прямує далі - зігріває ще когось. Це такий собі невпинний теплообмін, який має тільки один закон – невимушеність. Він здійснюється лише в умовах беззаперечної щирості. Це щось, що відбувається постійно і ми навіть не зауважуємо цього – просто віддаємо і приймаємо отримане й набуте тепло. Його не можна затримати на довше, ніж це необхідно, його не можна накопичити, не можна покласти десь у закапелок і чекати доки воно нам знадобиться, щоб відігрітися, адже у таких умовах тепло – гине й мерзне. Ось така його здатність – мерзнути без руху, без обміну.
А ми так часто забуваємо про важливість наших слів, власне тих, що дарують тепло і затишок. Нехтуємо цінними словами любові, вдячності, ніжності, ввічливості. Забуваємо слова підтримки й подяки, уваги і турботи, зупиняючи чи, щонайменше, сповільнюючи теплообмін. Натомість, спересердя чи байдужості ми ранимо, вибиваємо з колії, нав’язуємо комплекси, заморожуємо чиїсь серця і душі. Як часто з дрібної чи надумаю образи ми позбавляємо рідних підтримки і розуміння, якого вони потребують.
Але зараз зима і ми мерзнемо. Мерзнуть не лише наші носи і руки. Мерзнуть наші сни і душі. І ми маємо пильнувати на наші слова – дарувати лише ті, які сприяють теплообміну, що дарують тепло. Адже, так важливо, власне зараз важливо – не зачерствіти і не замерзнути. Лише так ми зможемо ще раз зробити диво.
