Українська зима 2014 року — це європейська катастрофа
ось читаю про зустріч єврокомісара з прав людини Ніла Муйжніекса із українським в.о. міністра внутрішніх справ Захарченком. Найбільший правозахисник Євроунії (принаймні за статусом) вважав за доцільне подати руку людині, під орудою якої тисячі «беркутівців» на вулицях і площах українських міст влаштували справжні «кришталеві ночі», а легіони «тітушків» (тепер їх, може, варто вже називати «дружинниками») сіють терор поміж обивателів. Людині, за якою плаче лава підсудних у Гаазі.
Потиском рук тут не обійшлося. Зважте на формулювання: пан Муйжніекс… «попросив» Захарченка «не делегувати функції міліції "якимось третім силам". Уклінно, видать, попросив. Бо на зауваження, що «Беркут» у принципі не має права бити протестувальників кийками по голові, в.о. смиренно погодився: "саме така дія міліції була неправильною".
Словом, вийшла така собі мила розмова про розтрощені черепи, вибиті очі (як вам – «від еластичних куль травми через рикошет»), поламані ребра. Про шістьох загиблих від куль «невідомого походження» і не йшлося. Принаймні, про це офіційні медіа скромно мовчать…
«Я не знаю, що сталося з цим континентом, з його енергією, відвагою, експансивністю, цікавістю, вітальністю», - написав Анджей Стасюк у своєму есеї на сторінках Die Welt. І далі: «Вона (Європа – Авт.) аж тремтить від того, що так може бути, бо це означає самі лише клопоти. Вона зменшується, кулиться, ховається за фіранкою. Навіжено підраховує зиски і збитки. Вмирає від страху за свій добуток. За свій огидний спокій, непристойний добробут, гидотне самовдоволення.
Українська зима 2014 року — це європейська катастрофа. Я дивлюся на зображення з заледенілого Києва, на людей, які готові гинути за свободу, і намагаюся згадати який-небудь “європейський” порив такої ж сили за останні кількадесят років. Бачу Берлін у 1953-му, Будапешт у 1956-му, Прагу в 1968-му, Гданськ у 1970-му».
Анджей Стасюк, та й, зрештою, кожен більш-менш освічений європеєць середнього віку, міг би продовжити цей довгий ланцюг європейських поривів до свобода. Але є одна річ, яку теж не забереш, не витреш з історії нашого континенту. Про неї вже давно, - порівняно, - у часи чеченської бойні, написав французький філософ Андре Глюксман: «Європейці ризикують знову забруднитися "злочином байдужості", про який говорив австрійський письменник Герман Брох. "Злочин байдужості" сьогодні – забути про антиколоніалізм. Масове вбийство чеченців – це колоніальна війна, яка триває три століття».
Відтак була Грузія...
Те, що відбувається зараз на Майдані, Грушевського, на вулицях південно-східних міст України – це теж війна, яка триває вже понад три століття. Сенси цієї сутички – не у протистоянні з режимом Януковича (хоча воно може так здатися на перший погляд), а у боротьбі проти колоніальної спадщини, проти старих звичок. Зрештою, сенси «за» переважають усі «проти»: українці вийшли і воюють за Європу. Ту Європу, яка вважає за нормальне подавати руку їхнім катам, яка, за висловом того ж таки Анджея Стасюка, споглядає на відчайдушню «самотність» України. А тим часом, кажуть, що Брюссель відмовився запроваджувати санкції проти українських високопосадовців саме на прохання ще одного поляка, глави тамтешнього МЗС Радіслава Сікорскі: "Ми не можемо ігнорувати небезпеки того, що якщо ситуація погіршиться, а це поки що цілком ймовірно, то ця 40-мільйонна країна, і кількість біженців зачепить усіх нас", - заявив цей пан.
Я розумію: дипломатія… «Наш найбільший пряник – це спосіб життя, наш найсильніший батіг – зачинені двері», - сказав якось президент Європейської Ради Герман ван Ромпей. Але, даруйте, чи потрібна нам така Європа?
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
