Синдром девальвації культури
Перш ніж говорити про сам процес знецінення, наведемо один розкішний приклад, виведений нами із вельми цікавої дискусії з колегами. Судіть самі, кого пам’ятають, знають і цінують найбільше? Звісно, діячів, які зробили у суспільних розвиток у найрізноманітніших його проявах найбільший внесок. Такий внесок, який впливав би на все суспільство, у певному розумінні змінюючи, ламаючи наявну суспільну свідомість. Такий внесок, як правило, перегортав історичну сторінку, розпочинав новий етап суспільного розвитку.
Так от, раніше пам’ятали, знали і цінували правителів і поетів. (Маємо на увазі найбільш значних державних діячів – царів, князів, полководців, з одного боку, і діячів культури – письменників, поетів, композиторів, художників, з іншого). Так, у XIX столітті пам’ятали Шевченка і Олександра ІІ (не було тоді в України своїх правителів). У ХХ столітті запам’ятали різних людей – від Сталіна і Єсеніна до Стуса і Щербицького. Саме вони – зі знаком "плюс" чи "мінус" - творили історію і змінювали суспільство. Тож вони й відклалися у соціальній пам’яті народу.
А кого ми пам’ятаємо, знаємо і цінуємо зараз? Правителів і спортсменів. Ну, хто вам спаде на думку серед визначних діячів у першу чергу? Ющенко і Кличко. Янукович і Шевченко (тільки не Тарас, а Андрій). Так, саме вони стали найбільш визначними діячами сучасності. Вони впливають на громадську думку. Вони де-в-чому формують соціальні запити громадян. Вони викликають симпатію/антипатію, звертають на себе увагу і формують набір інтересів, поле обговорення, зміст суспільної дискусії.
Куди ж поділися із цього переліку поети? Вони стали сумнішими, менш цікавими, а головне менш запитуваними громадськістю. Вони є, але вони далеко не так потрібні людям, не так впливають на їхні думки, не так сильно своєю творчістю і життям змінюють наявне у нас соціальне середовище. Поетів замінили спортсмени.
У цьому ми й бачимо не просто деградацію, а саме девальвацію культури, її знецінення для переважної більшості громадян, для громади, суспільства в цілому. У чому ж проблема? Де корінь негараздів, які ми бачимо у сучасній культурі? Напевно, відповідь є досить простою. Синдром девальвації культури пов’язаний із тим, що сама ця культура стає дедалі більш масовою. Вона перестає бути чимось елітарним, об’єктом уваги обраних, освічених і належно підготованих до цього людей.
Культура почала задовольняти середній, масовий попит. А цей попит і його моральний, інтелектуальний і ціннісний рівень є дуже й дуже низьким. Відповідно до цього рівня у нашому матеріальному, комерціалізованому суспільстві опускається і пропозиція. Якщо ви хочете дивитися серіали, не чекайте, що телебачення показуватиме вам фільми із "золотої сотні" кінострічок, знятих протягом історії людства. Воно показуватиме саме серіали, а разом з ними низькопробні реаліті-шоу, скандальні новини і все у цьому дусі. Адже таким є запит більшості. А комерційна пропозиція не може йти проти такого запиту. Інакше ця більшість просто відмовиться його сприймати і отримуватиме пропозицію з інший джерел, які, навіть не сумнівайтеся, з’являться вельми швидко.
Ми не хочемо думати. Ми не хочемо вникати і аналізувати. Ми не хочемо здобувати належну підготовку і вчитися, аби сприймати високе і прекрасне. Ми хочемо відпочити на дивані після важкого робочого дня, ні про що не замислюючись і ні на чому особливо не зосереджуючись. Ми не хочемо напружуватися. І сучасна культурна пропозиція – від телебачення і Інтернету як її основних носіїв до конкретних фільмів, авторів, виконавців – дає нам таку можливість.
Адже зовсім не складно спостерігати бої братів Кличко або ж засмучуватися черговим поразкам "Динамо" і Національної футбольної збірної. Це не потребує ані зусиль, ані навиків, ані знань чи підготовки. Це процес, який не вимагає від нас віддачі. Натомість значно складніше вникнути у сенс віршів Шевченка або Стуса, пройнятися описами соціальної дійсності у творах Нечуя-Левицького або ж дослідити перипетії епохи Хмельницького. Для цього потрібні зусилля. А ми їх докладати не хочемо. Ба, може, вже й не здатні.
Піднята проблема культурної девальвації і масовості культурної пропозиції має й свою політичну складову. Адже політична пропозиція, як і культурна, має своєї першопричиною і рушієм суспільний запит. Наприклад, напередодні виборів часто доводиться чути, що "зараз немає, за кого голосувати". Але ж звідки має з’явитися якісна політична пропозиція, якщо ми – суспільство, виборці, громадяни – самі даємо низькопробний і дрібний політичний запит?
Так, ми самі хочемо, аби нам розповідали казки про щасливе життя, "покращення", "зміни", соціальну рівність і так далі. Ми самі хочемо, щоб нам говорили, ніби 1000 євро – реальна зарплата для України. Ми хочемо, щоб не було олігархів, а робочі місця були завжди вільними, причому без кваліфікації, зате із гідною зарплатнею. І коли нам це кажуть, ми на це купуємося. Бо це проста і приємна картинка світу, яку нам комфортно і зручно сприймати. Вона – ця уявна картинка, що її доносять до нас політики, нам подобається, бо не вимагає від нас жодних зусиль.
Натомість ми абсолютно не хочемо чути, що в бюджеті немає грошей на соціальні виплати, що Нацбанк ледь втримує нинішній курс долара і що гроші потрібно вкладати в реальний сектор економіки, інакше за стагнацією виробництва наступить глибока криза. А слідом за нею як марево залишаться нездійсненними гучні обіцянки "покращення", злагоди і високих зарплат. Ми не хочемо чути правди, яка полягає в тому, що наш добробут залежить лише від нас: нашої старанності, наполегливості і підготованості. Адже така правда вимагає від нас зусиль, які, повторимося ми не готові і вже навіть не здатні докладати, що реально змінювати своє життя.
Біда ж у тому, що девальвація культури, політики і всіх інших аспектів соціального життя у суспільстві триватиме доти, доки кожен не зрозуміє: не треба чекати манни небесної – треба змінювати своє життя самому, працювати, готуватися, вчитися і викладатися на повну. Активна і направлена діяльність, усвідомлені соціальні, культурні, політичні, економічні запити та відмова від ілюзії, ніби чогось можна досягти, не докладаючи до цього зусиль, - ось єдино вірні рецепти, здатні вилікувати країну від синдрому деградації культури. Причому лікування слід починати якомога швидше, і робити це повинен кожен для себе, не чекаючи, що за нас це зроблять згори.
