Сталін на Майдані
Як на мене, спільнота просто повернулася у призабутий, зате генетично зарубцьований комфорт – байдужості до вибриків влади і страху перед ефемерним катком репресій, якими цілком логічно завершується небайдужість.
"Путін спробує закрити країну, - вважає Євгєній Кісєльов, - піти шляхом самоізоляції Росії і затягування гайок, аж до масових репресій — не тільки проти опозиційно налаштованих громадян, так званої “п'ятої колонм”, але й проти значної частини эліти, у лояльністі якої Путін явно невпевнений. Так, між іншим, діяв Сталін, коли відчув, що без серйозної чистки еліти йому не вдасться довго утримувати владу".
Зрештою, чиї портрети вішати, і чиї погруддя усувати із постаментів в Росії – справа самої Росії. Широпаєв продіагностував її з безапеляційністю, вартою цитування: "Росія перебуває у стані найглибшого божевілля і маячні". Та важливо інше – її ж справа не вимагати у нас з вами і дещо дальших сусідів толерувати тирана так, як і в Москві. Ба більше, не міряти наших із вами кумирів сталінським аршином. У цьому, мабуть, великий іспит для російської верхівки, яка успадкувала типові риси імперських правителів, зокрема вміння говорити зі світом мовою канонірок.
Аби не бути голослівним, зацитую публіциста Алєксєя Цвєткова, автора „Русского журнала”: „У своєму відомому тості за здоров’я російського народу Сталін приписує саме йому, а не партії чи марксизму, головну заслугу у воєнній звитязі. Війна дала вождю остаточно зрозуміти, що російський народ, старший брат серед решти народів Імперії,.. завжди вирулює з будь-якої смути на свій імперський шлях(курсив наш – Авт.)”.
Це "вирулювання" характерне дуже тривожними симптомами, які дуже мальовничо описав недавно Кірілл Щєлков на RUФабулі: "Відчуття, що російський народ тихо божеволіє. Епідемія. Здорових все менше й менше.
Незабаром найздоровішим здаватиметься Путін. Він хоча б, судячи зі слів, які озвучує, не хворий. Вчинки — справа інша. Але говорить то він одне, робить - інше.
У голове в росіян — повна каша, яка плавно переходить у клініку для душевнохворих. Небезпечних душевнохворих, а не тих, що хіхікають і нюхають квіточки. Росіяни — на рівні тих душевнонедужих, кого час закривати у клітку: инакше покусають або зразу вб'ють".
Що цікаво – офіційно московська еліта не дистанціюється від ностальгійних рефлексій загалу. Вона ані не засуджує, ані не славословить архітектора тоталітарного монстра під назвою СРСР, і це „мовчання вовків” цілком промовисте для закордонних партнерів Кремля. Ті не мають формальних підстав асоціювати Путіна чи Мєдвєдєва зі сталінськими опричниками або ж спадкоємцями страшного тестаменту Іосіфа Віссаріоновіча. Ба більше, - ВВХ та його радників бачимо дивну ґенезу навспак: попри глорифікацію Сталіна, там вже починають шукати раціональні зерна у практиках та ідеології большевизму назагал, додавши до цієї непотравної дієти возвеличення білої гвардії, монархізму тощо. Наступна зупинка – опричнина Івана Грозного?
Але щойно Віктор Ющенко формалізував було статус Степана Бандери, ми стали свідками несприйняття цього жесту з боку Європи.
Парадокс: у тісній компанії тих, кому усталено приписують перемогу над гітлеризмом, немає місця для УПА та її Провідника, листя із лаврового вінка звитяжців обдерто, мов липку, а українцям залишилася лише „різочка” і невиправдано-принизливий статус „пособніков”... Тоді, даруйте, як бути із Хорті, Антонеску, Віші, "усташським рухом" і цілим сонмом лідерів марінеткових нацистських урядів у країнах, які нині користають з перебування в Євроунії? Так, про цих персонажів там воліють мовчати, але, скажіть, чи це мовчання є згодою із домінантою Сталіна в Росії?
Про що не варто забувати, так про те, що все минуще. Але у всьому, як в кіно, є глядач. Лиш він, тільки він може оцінювати "героїв" і "негідників", тільки він увидит, - якщо, звісно, забажає, - побачить фінальні титри. А в титрах будуть всі.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
