Шукаючи лідера

Отже, не варто навіть дискутувати над тим, що Україна залишилася віч-на-віч із агресором, а провідники країн «демократії» сором’язливо ховають очі, одягаючи свої виправдовування в оболонку «стурбованості», мовляв, справа потребує політичного вирішення.

На мою думку, ті, хто ще не втратив упливів і довіри серед українського громадянства мали б сьогодні звертатися до народу. І не тільки з питаннями зовнішніх загроз, а із конкретними пропозиціями та візіями майбутнього держави. Адже усім достеменно відомо, та рівно ж усі тихенько мовчать «у кулачок», що російська войовнича риторика дуже часто спричинена внутрішньою слабкістю та розшарпаністю вітчизняних еліт.

Можна довго міркувати над тим, правильно поводить себе Порошенко чи ні, але те, що він найбільше дратує кадебістську камарилью у Москві, – річ очевидна. На його місці міг би опинитися будь-хто, але рано чи пізно суспільна свідомість в Україні дійшла б до межі усвідомлення того, що власна історія мусить бути написаною самотужки, що тільки нації доведеться обирати свої шляхи – в Європу чи у тоталітарну казарму. Бо таким є поступ історії, логіка розвитку молодих демократій, особливо тих, що постали на уламках імперських конгломератів. І до цього мав би дослухатися той, за кого проголосували носії цього беззаперечного імперативу.

До Порошенка, рівно ж як і до Яценюка, можна мати цілу купу претензій. Але ніхто не заперечуватиме того, що жоден із українських політиків не був приречений ухвалювати рішення у таких, як вони, історичних обставинах, ніхто не керував країною під час війни. Ба, - навіть там, де на місці постсовєтської казарми зараз зводять нові споруди європейського, цивілізованого зразка, - у Польщі чи Балтії, - ніхто не поділиться досвідом поєднання реформ і фактично воєнного стану, ніхто не розповість, як воювати з агресором і корупцією одночасно, як протидіяти ефесбешним спецопераціям і «креативові» московських «корисних ідіотів» в тилу.

Тож весь розумовий потенціал варто тепер витрачати не на розпачливі зойки (згадаймо, скільки їх було упродовж минулого століття) до світової спільноти, а на те, аби утовкмачити, переконати своїх співгромадян у потребі колективних зусиль у написанні плану країни. До того ж не зазираючи у рота чинній владі (вона – змінна, і в цьому Україна відрізняється від Росії), не очікуючи на її схвальний кивок чи додаткові брязкальця на лацкани, а навпаки – тицяючи цю владу фізіономіями у її помилки, вказуючи на огріхи та несуразності, вимагаючи урахування резонних зауважень.

Чесно скажу, – не надто толерую різного роду апокаліптичні сценарії. Вони, у принципі, щось на кшталт «відкупного»: я ж казав, совість чиста. Тим паче, такого роду писання наштовхують на думку про меншовартість нації та її еліт, проти всі так гучно і пристрастно виступають…