Шарм деструкції-2
Вона полягає вже не у традиційно-ментальному „моя хата скраю”, а радше – у комуністично-тичинівському „нам своє робить...”. Затятість, з якою вітчизняне поспільство пробиває собі дорогу до нормального людського життя вражає масштабами: якщо раніше цілковитою послідовністю у досягненні мети „хворували”, здебільшого, освічені і національно-налаштовані західники, то тепер мешканці Центральної та Східної України цілком можуть дати нам фору.
Питання до держави вичерпалися. Претензії до політиків вважаються ознакою неадекватності, запити до місцевої влади – спробою самогубства або ж методичного биття головою у стіну. Індивід починає запитувати себе: яким він хоче бачити свій побут, що потрібно зробити для „поліпшення свого життя вже сьогодні”, як оминути зайві рогатки на шляху до омріяного. Відтак постають питання про те, якою має бути країна, аби у ній мені жилося комфортно і погідно.
Тому, на відміну від шарму деструкції, який наполегливо пропонують нам як своєрідне естетичне кредо політики, „маленький українець” пропонує щось конкретне і своє, але, далебі, не руйнівне і негативне, а творче у своїй суті. Хай він обирає не найкращий шлях, приміром, зважується на роботу за кордоном, цілком усвідомлюючи, що прогодувати родину він може й перебуваючи тут. Але його рішення є усвідомленим і меркантильним: йому варто не тільки виживати, а жити, жити, як у Європі, хай навіть як у „новій Європі”. Тому останнім часом, не зважаючи на владні катаклізми і скандали, на галопуючу інфляцію і свідоме налаштування на саботаж з боку різних політичних експериментаторів, у нас процвітає сільське будівництво, вузи не можуть взяти на навчання усіх охочих, а вулицями важко протиснутися серед корків авт.
Тому коли інтелектуали на кшталт Сергія Глузмана впадають у депресію, зауважуючи, що „країна живе за законами давнього Вавилону. Раб, що раніше мав право на пайку і злягання, отримав ще одне право: говорити і писати. У порожнечу... Свобода безвідповідального слово мовлення”, не слід трактувати їхні слова буквально чи, принаймні, зі значною часткою категоричності. Раб, який заговорив, – вже не раб. Той, хто втямив безсенсовість апеляцій до влади, – громадянин, бо має відвагу на власну відповідальність за себе і за тих, хто поруч. Той, хто не піддався деструкції і може відрізнити правду від словесної полови, біле від чорного, демократію від політспекуляцій на її грунті, є вільною людиною, здатною на значно серйозніші речі, ніж поборювання уявних супротивників.
Тому цей парламент, цей уряд і цей президент навряд чи потраплять до когорти довгожителів. Питома частка колишніх рабів, які врешті отримали дар мови і дар мислення, стрімко зростає. Такими є суспільні обставини, у яких вони були рудиментами старої, прогнилої системи, маленьким острівцем, на якому знайомі до болю фігури спробували продовжити своє існування, застосовуючи звичні важелі та механізми для упокорення абсолютно нової сутності загалу. Їх змусили переформатуватися, мімікрувати, „окультуритися”. Але не настільки, щоб вони змогли запропонувати суспільству абсолютно новий продукт, який відповідає його вимогам. Тому їм доведеться повторити „коломийку”, і так триватиме, допоки інтереси політиків та інтереси тих, хто їх годує, не дійдуть певного консенсусу.
