Російсько-українська стіна: залізна чи психологічна
Зараз державний кордон має слабкі фільтрувальні функції. По суті, він є невидимим. Не оберігає країну ні у воєнний час (від терористичних інтервенцій), ні в мирний (від нелегальної міграції, контрабандної торгівлі). А в умовах війни на Сході ідея справжньої стіни матеріалізується у свідомості українців як захист від воєнного вторгнення.
Ідею спорудити на східному кордоні суцільний мур подав голова Дніпропетровської ОДА. Група громадських активістів на початку літа висунула ініціативу «Будуємо десятиметровий бетонний кордон з Росією». Всі ці проекти розраховані на мирний час. А захист від нелегальної міграції та контрабандних перевезень є перспективним завданням, яке має ставити перед собою уряд і безпосередньо Служба безпеки України.
Разом із тим, ідею муру часто використовують як засіб спекуляції довкола питань воєнного вторгнення Росії. Але стіна не може бути перешкодою для повномасштабного вторгнення, оскільки швидко руйнується артилерією в потрібних напрямках. На цьому акцентують увагу численні військові експерти. Євген Марчук (6-й Прем'єр-міністр України, генерал армії України) коментує: «Один інженерно-саперний батальйон прокладає безпечний коридор довжиною 2 км у будь-якій стіні для танкової дивізії, артилерії. Це досить легко. А кордон у 10 метрів для гвинтокрилів із десантом та авіації взагалі є непомітним». Відповідно, розмови про зведення фізичної стіни є не більш ніж демагогією.
Проте відсутність заліза і бетону на кордоні не впливає на те, що активно постає психологічний мур. Відбувся розкол людей на «ми» та «вони», - зазначає психолог Ірина Марухіна. Сформувався образ ворога і наявність матеріальної стіни вже не грає суттєвої ролі – її побудовано у свідомості. Крім того, ззовні, за твердженням журналіста Костянтина фон Еггерта, закинуто вірус насильства. Це ще більше поглиблює психологічну поляризацію населення з обох боків кордону.
Що в цьому разі виграє Україна? «Коли народи один одного не розуміють – це зле. Але формування ідентиності починається з того, ким ми НЕ є. А після того вже ставиться питання «Ким ми є?» - розкриває формулу успіху історик Володимир В’ятрович. - Багато українців зараз стають українцями, бо розуміють, що вони - не росіяни, навіть якщо говорять російською. Росія асоціюється з чимось авторитарним, агресивним, з чим українці не хочуть мати нічого спільного. Завдяки Путіну українці зараз ростуть, як політична нація».
Але чи всі українці відчувають цей психологічний мур? Мешканці східних регіонів переважно налаштовані проросійськи (точніше, прорадянськи). Вони ностальгують за спільним для України і Росії радянським минулим. Соціологічні дані підтверджують, що найбільша концентрація тих, хто жалкує за розпадом СРСР, – на Сході. Відповідно, місцеві сприймають лише настрої, наближені до «голосів» минулого. І бачать «рідне» у Росії.
Позиція східняків стосовно інтеграції в Європейський Союз – різко негативна (лише 13% підтримки). Ті, хто все ж солідаризується з орієнтацією на ЄС, – молоді й освічені люди, які росли та розвивалися в незалежній державі. Як стверджує Олексій Антипович, Схід України – єдиний регіон, де ностальгія за Радянським Союзом є стабільною в той час, як на інших територіях спостерігається спадна динаміка жалю про розпад. Центр став більш проукраїнським унаслідок подій останнього півріччя, хоча раніше можна було говорити про тотожність настроїв центру та півдня України. Така «унікальність» Сходу в тому, що Донбас, як припускає Олексій Антипович, ментально поважає виключно силу. Янукович тримав регіон «у кулаці», тому мав підтримку і повагу місцевих.
Зараз таким диктатором є президент іншої держави – Путін. У східних регіонах політика новообраного українського уряду має найбільші показники недовіри (і найменші – підтримки) в Україні. Відповідно, політика сусідньої держави, спрямована на відтворення моделі СРСР, і «мирна» місія терористів із Росії всіляко вітаються серед місцевої громади. Мешканці Сходу потрапили у пастку російської пропаганди.
Таким чином, відбувається ментальне знищення українських реалій (чи то пак культури, мови, традицій) і вкорінення прийнятніших варіантів. Відповідно, осередки людей із проросійським сприйняттям виникають на всій території України, навіть у середовищі, не інфікованому Росією. Вони поширюють сепаратистські хворобливі вогнища, неприпустимі для України як цілісної держави. Пропаганда проросійських ідей на самостійній землі є загрозливою для безпеки територіальної цілісності.
Невідомо, чи матиме проект «Велика українська стіна» реальне втілення. Проте вже зараз зрозуміло, що колективна свідомість споруджує «психологічний мур». Він віддаляє нас від Росії, де пропаганда перетворює населення на бездумну масу, не здатну мислити критично й аналізувати елементарні речі.
Таке свідоме дистанціювання допомагає фільтрувати пропагандистські меседжі. Будівництво ментального муру у розпалі. Захисна оболонка суспільства, яке прагне рухатися за власним вектором, міцнішає.
Через певний час, коли ситуація перестане бути критичною, слова Святослава Вакарчука набудуть сили: «І вистачить нам сили зробити так, щоби впала cтіна». Поштовх до повалення психологічного бар’єру зробить саме Україна – власним прикладом, – припускає Костянтин фон Еггерт. Це станеться тоді, коли східний сусід вгамує свої амбіції, а українське питання не буде провідною темою всіх російських телесюжетів. Сфери української політики, економіки і культури, які так турбують жертв російської інформаційної війни, стрімко розвиватимуться, і приховати очевидний прогрес не зможе навіть потужна пропагандистська машина.
За таким сценарієм Україна стрімко стане механізмом повалення радянської примари. Цей варіант є одним із небагатьох оптимістичних для Росії: вона ризикує бути врятованою з власної інформаційної в’язниці та, звільнившись від привидів минулого, стане на демократичний шлях розвитку. А країни, які мають спільні з нею кордони, не замислюватимуться про захист своїх територій бетонними стінами.
