Провокація як стиль
Але у градації знаного соціального психолога, як на мене, відсутня головна дійова особа. Бо, звісно, ні Корчинський, ні «Спільна справа», ні, зрештою, опозиція, яку Олег Покальчук теж розглядає кандидатом на «азефство» у певному сенсі, ніхто із конкретних персонажів чи організацій не постав би зараз у цій іпостасі без головного подразника, - влади. А, отже, саме її, власне кажучи, і слід уважати найвитонченішим і головним провокатором нового українського здвигу.
Щоб не вдаватися у деталі, відомі усім, згадаю лише про історію із намаганням переконати суспільство у щирих намірах верхівки підписати Угоду про асоціацію з ЄС. На цю затію було витрачено купу грошей, згаяно тисячі тонн газетного паперу і годин телеефіру, допоки не тільки євроорієнтований Захід, але й промосковськи налаштований Південь і Схід не увірували в цю ідею. Відтак відбувся «кидок», який власне й спровокував давніх прихильників наближення до Європи і щойно рекрутованих неофітів на відчайдушний учинок – вихід на Майдан. Цю провокацію слід, мабуть, ставити в один ряд із діяльністю Гапона, бо вона значно витонченіша і цинічніша за будь-які данилюкові витівки із захопленням міністерств.
Далі – більше: кривавий напад на студентів у ніч проти 31 листопада, невдала спроба штурму євромайдану, запровадження «диктаторських законів», шокуючи кадри знущань «беркутят» над захопленими полоненими, і, як наслідок, - перші смерті протестувальників…
Спільнота потрактувала це саме як провокацію, це вже пізніше її рефлексії сягнули рівня розуміння влади як концентрованого зла, яке й не здатне на іншу реакцію, лише на терор, насильство і несправедливість. Сприйняття провокації переросло у те, що російський філософ Андрєй Ашкєров називає «тероризмом буденності», який полягає у тому, що «все можна вважати злом. І одночасно будь-яке зло можна за зло не сприймати. Злом виявляється те, з чим борються».
Однак, коли пізніше з’явилися симптоми провокативності й у середовищі протестантів, зокрема, вже згаданий Данилюк і К, їх ніхто й не намагався трактувати за симетричну відповідь владі-провокатору. Ба більше, появу Правого сектора на Грушевського першими бездумно охрестили провокацією саме ті, хто зголосився боротися із підступами режиму. Таким чином сформувалася реальність, яку Ашкєров окреслює як консенсус, специфічну двоякість, подвійні стандарти, за яких «зло стає сутністю, про характеристики якої "завжди можна домовитися".
Відтак кілька раундів розмов лідерів опозиції із чинною владою на Банковій можна розглядати саме під таким кутом зору: як намагання «домовитися» зі злом. Однак, оскільки за стіл сіли люди, причетні до провокації, то ланцюг підступу виявився тривалим. «Закон про заручників» засвідчує, що бажання долучити до нього нові ланки, застосувавши нетипові, ба навіть екзотичні не тільки для вітчизняної, але й взагалі – світової юриспруденції – підходи.
Але коли провокація наштовхується на провокацію – не чекай угоди. Тоді знову заговорив Майдан, що досі мовчав, сподіваючись на революційну щирість лідерів ООП. Однак насправді його мовчання було безмовністю, «яка забороняє, щоб про нього говорили від його імени. А отже, це зовсім не форма відсторонености, а досконала зброя» (Жан Бодріяр).
І тут я погоджуюся з Олегом Покальчуком: Майдан не сприйме жодних половинчастих заходів та поступок… «Їхня єдина організація — Україна… Звісно, всі легальні політики одностайно назвуть їх провокаторами. Але їм уже буде байдуже».
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
