Про нашу "опозицію"
Опозиція, з точки зору звиклого до політичних розкладів галичанина, – це обов’язково якщо не велелюдний мітинг, то бодай маленький пікет, якщо не вуличні заворушення, то сміттєва люстрація, якщо не пристрастні промови з трибуни, то хоча б відкриті листи... Опозиція обов’язково має володіти креативом екстриму, який здатен зворохобити запліснявілі обивательські душі, розбудити в них бажання спротиву, якщо ні, то щонайменше – обурення станом речей, запропонованих урядниками.
А нинішня опозиція, на відміну від бунтарів 90-х, якась „не така”, „дивна”. І, либонь, не від того, що ми поступово набуваємо рис нормальної європейської держави з певними, правда, рецидивами азійщини, а від особливого трибу поведінки опозиційних провідників, які зранку можуть прокидатися революціонерами, а ближче до полудня чимчикувати в урядові бюрка для полагодження власних питань. Запаралелене життя, життя на шпагаті поміж спокусою утримати народні симпатії і ще більшим звабою скористати з доступу до центрів ухвалення рішень робить нашу опозицію дивним втіленням конформізму, лицемірства і зради.
Все пізнається у порівнянні. Якщо у Росії маємо класичний приклад поводження з інакодумством, характерний для автократичних режимів, якщо в „ерефії”, за влучним спостереженням одного з авторів „РЖ”, опозиція „опинилася на тій грані, яка відмежовує власне опозицію від „дисиденства”, тобто безсилої, та демонстративної незгоди”, то в Україні „позбавлені влади” не втомлюються демонструвати міць, фінансові та людські резерви, доволі серйозні можливості лобіювання своїх інтересів.
З одного боку, ці порівняння, очевидно, на користь України. Влада визнає тільки силу, протиставити їй можна тільки адекватні проекти суспільного розвитку, причому не збудовані на піску. З іншого ж, – коефіцієнт корисної дії опозиції зводиться до фактичного угодовства з офіціозом, втіленого у спільно ухвалених законах, підписаних меморандумах, приречених на забуття, черговим поділом крісел у державних структурах. Тобто опозиція реальним чином залучена до владної діяльності і у багатьох випадках мала б відповідати за стан справ у державі нарівні з владою.
Чим загрожує схожа ситуація? Насамперед, тим, що пересічний українець знову обиратиме без вибору. І саме тому з обидвох таборів – провладного і опозиційного – вже нині лунають застережливі прогнози. Мовляв, вибори нічого не змінять, вони, у ліпшому разі, зафіксують нинішній непевний стан.
Та є гірша, як на мене, перспектива. Перспектива саме „російського шляху”, коли „влада зуміла втілити іншу – порівняно з 90-ми роками – модель управління не тільки тому, що була схильна до неї з суб’єктивних причин, але й тому, що зробити це їй дозволила ситуація, зокрема, лінія поведінки опозиції на початку 2000-х років. Левова частка суспільства переклала свої очікування з опозиції на владу не тільки тому, що „жити стало ліпше” (це вельми відносно), але й тому, що опозиція не змогла втримати ці очікування за собою”.
Тож, окрім проблеми переформатування чиновницьких лав, перед українським суспільством постає проблема „перезавантаження” носіїв альтернативи. Інакше матимемо класичну ротацію двох бюрократизованих еліт, зосереджених на владі, але абсолютно байдужих до життєздатних проектів майбутнього. Консервація системи, за якої укладено всі правила, причому, так, як це зручно для владоможного середовища, – шлях до виродження, а не поступу.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
