Про доцільність нищівної критики існуючої влади
Прочитав нині статтю Віктора Балоги "Україна. Динаміка гальмування" на сайті http://uzhgorod.in/ua/blogi. В статті він критикує існуючу владу за консервативність, небажання проводити реформи, за відсутність доктрини і мети хоча б на найближчий рік і одночасно нарікає на слабку громадянську активність у суспільстві. В зв'язку з цим я пригадав випадок з моєї політичної практики.
На початку 1990 року, тобто за півтора роки до проголошення незалежності, колишній правозахисник і політв’язень Григорій Приходько організував і провів у Ризі конференцію з питань побудови незалежної соборної України. Я був учасником конференції і мав на ній виступ. У своєму виступі я звернувся до історії, тобто до попередніх невдалих спроб здобути незалежність і зазначив, що одною з причин невдач були відсутність єдності політичних сил, отаманство і вождизм нашого проводу. Маючи такий досвід, ми маємо, зазначав я, мати на увазі такі наші національні недоліки і поборювати їх при чергових державницьких змаганнях. Реакція залу була для мене несподіваною. Більшість сприйняла мої попередження як безперспективність нашої боротьби. До кінця конференції мене ігнорували як ворога народу і провокатора.
Після цього я зрозумів, що реакція на критику існуючого стану може бути двох видів. У одних людей вона пробудить велике бажання змінити існуючий стан, а у інших посіє зневіру і песимізм. До першого типу відносяться активні політики, а другий переважає в широких масах. Тому, коли наші провідні політики, занадто сильно критикуючи владу, сподіваються на підйом політичної активності мас, вони роблять ту саму помилку, яку я зробив у Ризі більше, ніж 20 років тому. Якщо постійно і без підстав (переживали і гірші часи) заявляти, що наша економіка знаходиться у передінфарктному стані, то немало людей у це повірять і, не бачачи перспектив виходу з цього стану, приймуть рішення втекти з цієї держави геть або у своє приватне життя. І мало хто вирішить вийти на новий Майдан.
Нема питань – критика потрібна, але вона має мати конструктивний характер. Тобто треба вказати що саме має бути змінено і як саме, і яка політична сила може це зробити. Якщо такої політичної сили зараз нема, то треба пропонувати конкретний шлях її створення – об'єднати існуючу опозицію на певних засадах і довкола чіткої, а не загальної мети (наприклад, не просто скинути існуючу владу), або створити нову партію на певних ідеологічних засадах, або створити кординаційно-консультативний центр для певної групи партій або ще щось інше. Коли після відкритої (не кулуарної!) дискусії вибір буде зроблений, тоді вже можна буде приступати до його реалізації.
Подібних дискусій у наших ЗМІ нема, натомість ми є свідками суцільної нищівної критики влади, яка крім зневіри, апатії, скептицизму, нічого в широких масах не породить. Натомість ясний і чіткий план дій може повернути у суспільство оптимізм і надію.
