RSS
CУСПІЛЬСТВО БЛОГИ

Посттравматичний синдром у переселенців: нотатки з реальності

Щоби насправді зрозуміти трагедію, що відбувається на Донбасі, не обов'язково туди їхати. Можна просто щиро поговорити з вимушеними переселенцями… Ні, не тими, про кого складають страшні історії для Інтернету. Зі справжніми.
Сьогодні в багатьох містах України для переселенців діють спеціальні програми, спрямовані не лише на матеріальну поміч. Психологічна допомога для більшості постраждалих із окупованих територій не менш важлива. Вона бо береться за лікування подекуди найважчих травм – тих, яких фізично не видно. Одна з таких комплексних програм, спрямована на найбільш незахищені категорії вимушено переселених осіб, діє і на базі регіональних представництв МБФ "Карітас України". Зокрема, у місті Івано-Франківську. Зі слів фахівців, які тут працюють, кожна родина має свою історію, яку кількома реченнями не переказати. Але ці розповіді – найкращий підручник для тих, хто хоче зрозуміти, як тут і зараз допомогти нашим вимушено переселеним співгромадянам стати впевненими у своєму українському завтра.

Школяр

…Чоловік, дружина і двоє хлопців-дошкільнят, 4 і 5 років. До психолога вони звернулися, щоби підтвердити, що старший хлопчик вже достатньо зрілий, щоби готуватися до школи в новому середовищі. Але стикнулися з проблемою: франківський "Карітас" знаходиться недалеко аеропорту, відповідно з будинку чути гул літаків. І як тільки малий чув гуркіт залізного птаха, його переляку не було меж. Де міг, там і ховався… Переконати його, що війни вже немає, було досить складно.

Працювали з хлопчиком, працювали з мамою. Особисто і в телефонному режимі. Здавалося би, від зими, коли вони приїхали, минуло багато часу – але тільки влітку ситуація почала змінюватися в ліпший бік. І першим сигналом було те, що в хлопчика налагодився сон. Звісно, батьки вдячні і за продукти, і за засоби гігієни. Але особливо вони тішаться, що їхній малюк 1 вересня все-таки стане першокласником.

Маленька сім’я

…Самотня мама. Розлучена. Її 14-річна донька – хвора на дитячий церебральний параліч. Як в такій ситуації вони змогли виїхати з Донбасу, навіть тяжко уявити. Знайшли тут житло, школу. Але їхнє життя – це індивідуальний графік занять, вчителі вдома, обмеженість у русі. І повна неможливість лишити дівчинку вдома саму. Звісно, в цій ситуації мама жодним чином не може влаштуватися на роботу.

Коли допомога держави вичерпала свій ліміт, цій маленькій сім’ї залишилося лише сподіватися на благодійників. Психологічної підтримки в цій ситуації потребувала і потребує саме мама, для якої вся ситуація в комплексі стала дуже важким випробуванням. Про свої переживання дочці не розкажеш, їй і так непросто. Перед дівчинкою матері треба бути сильною. А більше, виходить, і поговорити немає з ким…

(Не)остаточний вирок

Один п'ятирічний малюк-переселенець з Івано-Франківська ще не знає, що так налякав одного дорослого чоловіка, що той від нього втік. Цей чоловік – його власний батько, який залишив їх з мамою і подав на розлучення. А втік він, бо сліпо повірив у невідворотність діагнозів, які лікарі понаписували його сину. Схоже, просто зневірився і зник. Затримка розвитку психіки і мови, аутизм… Хоча насправді кінцеві висновки щодо хлопця робити ще рано, як ми побачимо далі.


Вони приїхали з Луганщини, бо тут вже оселилася мамина рідна сестра. Жінка і мати була повністю деморалізована як вчинком свого обранця, так і хворобою дитини, самою ситуацією. Але разом сестрам все-таки легше. І мати з подвійними зусиллями взялася за сина. Зараз завдяки цьому хлопчик не говорить добре, але знає кольори і абетку, вміє рахувати. Хоча чітко говорити малюку не виходить, але все ж він старається все вимовляти правильно. Хто зна, може ці діагнози-вироки ще не остаточні?

Є надія, що любов, психологічна допомога і матеріальна підтримка поступово принесуть цим двом впевненість, що вони важливі й потрібні навіть незнайомим людям. Хоча й виявилися непотрібними своєму таткові.

***

Виглядає так, що особливі діти й особливі обставини – це свого роду тест на зрілість дорослих. Складемо чи ні, час покаже. Але зараз кожен має нагоду відкрити власний другий фронт у боротьбі з ворогом у свій особистий спосіб. З почутого роблю висновок, що зброєю психолога нині стають терпеливість, слово і знання. А нагорода на війні завжди одна – врятоване життя.
 

 

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

07 07 2015 09:56
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ