Опозиція: час вибору
Часовий лаг, на який усі нарікали, мовляв, він дасть змогу владі перегрупувати сили, проконсультуватися з Путіним тощо, як на мене, виявився кориснішим для Майдану. Не зважаючи на усю нестерпність «стояння». Український здвиг вийшов за межі центру столиці, міцно закріпився у десятку регіонів, роз’їдає режим у його найнадійнішому запіллі.
Фактично зараз маємо феномен двох держав на одній суверенній території. Нова Україна набуває чітко окреслених рис, формує свої структури (самооборону, медичну службу, безпеку), вчиться азам самостійної дипломатії.
Що це означає для хунти? Насмілюся стверджувати, що це прозоріший, ніж будь-які активні «бойові дії», натяк на її фінал. Сотні тисяч людей, втягнутих у вир повстання, вже не зможуть жити в країні Януковича і Сім’ї, навіть якби з якогось дива забажали цього. Вони просто спалили за собою мости, цілковито і тверезо усвідомивши, що у випадку фіаско їх чекатиме у ліпшому разі еміграція.
Чого вимагає актуальний момент від опозиції? Нічого, окрім вибору. Вона може й надалі уявляти себе авангардом спротиву, його репрезентативним обличчям, але, погодьтеся, безпідставні оцінки не гріють адекватних осіб, хіба лише тих, кого тримають на Кульпаркові за вперте бажання назвати себе Наполеонами.
Лідери опозиції вільні й зараз вести перемовини із режимом, тішачи собі душі запропонованими посадами. Але при цьому їм слід сісти й дуже серйозно поміркувати над тим, а власне кого вони представляють? І на підставі чого погоджуються чи не погоджуються із тим, що їм намагаються втулити офіційні візаві? І взагалі, хто уповноважував їх вести ці перемовини, бо без повноважень «процес» більше скидається на добровільне і невимушене чаювання на межі з колаборацією або, принаймні, дрібним угодовством.
Ще раз наголошу – нова Україна вже є реальністю, яку можна відчути не те що на дотик. Наша ж триголова опозиція, - так чомусь видається, - зависла між «вчора» і «завтра», між Системою,в якій їй все чи майже все було зручним та зрозумілим, та Антисистемою, в якій усім доведеться вчитися нових правил, звикати до нових ролей, реально розпочинати все з нуля. І картина, складена із поки що мозаїчних елементів, може виявитися цілком іншою, аніж те, що намальовано на політтехнологічних полотнах у різних штабах і штабиках.
Ніхто, звісно, не відмовляє опозиції у посередницькій місії. Бо ніхто не бажає крові і нових смертей. Але, як на мою думку, для цього справді слід отримати мандат від нової України, а ще – змінити партнера у переговорах.
Звісно, Лукаш, Портнов, Клюєв, - стовпи бюрократії режиму, - вони можуть укласти у вуха межигірському самітнику певні меседжі. Та, видається, більш притомнішими і утямливішими слухачами нині є фінансові стовпи Януковичевої держави – олігархи, яких ось кілька днів тому спробували загнати у специфічне гетто інструментами НБУ. Вони, певна річ, невдоволені, а, отже, варто скерувати ці настрої на публіку, яка годується з рук Ахмєтова, Фірташа та інших. Зокрема, на фракцію регіонів у парламенті. Якщо там справді влаштують путч, то перемовини із тими, хто «банкує на Банковій» взагалі втратять сенс. Бо нардепів таки хтось обирав, а хто візьме на поруки по суті клерків режиму?
Я думаю, опозиціонерам варто поквапитися. Принаймні, для того, аби певним чином вписатисяу ландшафт України, яка постане зовсім скоро. Пісок у годиннику втікає, аби раптом так не сталося, що з під їхніх ніг почне втікати земля.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
