Очікуючи на Обаму
Причому, Петро Олексійович теж був не останнім учасником тієї давньої драми.
Далекого 2005 року, цілком усвідомлюючи наслідки переформатування політичної системи країни після реформи аля Кучма, помаранчевий лідер зробив спробу трансформувати РНБО у фактично паралельний уряд країни. На противагу прем’єрові – Юлії Тимошенко. Ющенко прекрасно усвідомлював, що «газова принцеса» не дасть йому правити так, як того хотілося, усі важелі фактично перебували у її руках, а рівень підтримки серед вчорашніх переможців Майдану-1 зашкалював. Власне кажучи, ВАЮ не залишалося інших варіантів: він призначив Порошенка секретарем РНБО (мала втіха після обіцяного прем’єрства), а заспокійливим призом мало стати цілковите переформатування Ради на потребу президентським амбіціям. Та тоді не склалося – рвонув скандал з «любими друзями», у висліді якого обоє – що Тимошенко, що Порошенко – позбулися посад, а Віктор Янукович розпочав стартап, що завершився трагедією 2010 року. Трагедією не тільки і не стільки для Ющенка, як для всієї України.
Порошенко врахував помилки Віктора Андрійовича. І хоч ситуація 2014-го кардинально відрізняється від тодішньої, все ж головні сенсові складові залишилися. Даремно деякі експерти переконують, що Турчинов на посаді секретаря РНБО стане запорукою тривалого миру між президентом та прем’єром. Думаю, що Турчинов, попри його пасторську здатність знаходити компроміси, не надто захищатиме свого нинішнього працедавця або вчорашнього партійного боса, коли ті спробують зробити щось на шкоду або на власний розсуд. Не для того Олександр Валентинович фактично витягнув країну із стрімкого постмайданного піке і кримської кризи, не для того він рішуче розійшовся із давньою соратницею Тимошенко, аби дозволити комусь сторонньому перекреслити його харизму. Реноме особистого ворога Путіна зобов’язує на особливу позицію і гарантує особливу вагу Турчинова у сучасній політиці. Видається, не тільки українській.
Олександру Володимировичу належить зробити те, що давно і ефектиивно працює у США – гарантувати сильну президентську владу на противагу «свавіллю» сенаторів та конгресменів (особливо тоді, коли більшість за політичними опонентами). Інструментом цієї влади має виступити РНБО, рішення якої перша особа держави буде запроваджувати своїми указами. Причому, ці укази не потребуватимуть контрасигнації уряду чи прем’єра, що свого часу вдалося таки протягнути Юлії Тимошенко. Яценюку для цього явно забракне сил, та й Турчинов навряд чи підтримає такі наміри прем’єра.
Додайте сюди чинник моменту – війна, російська агресія ще довго залишатимуться найвагомішим аргументом для тих, хто буде змушений виправдовувати або заздалегідь не надто демократичні рішення, або непопулярні соціальні реформи.
І ще – загальний тренд, який вже нині, з огляду на певну невизначеність ситуації з «Актом на підтримку свободи...», дав легковажним експертам нагоду назвати Україну 51-м штатом Америки. На Печерських пагорбах не заперечують проти такого «обмеження суверенітету». По-перше, тому, що інших варіантів не проглядається, а, по-друге, всупереч путінській маячні про фетиш російського суверенітету. Будь-що, аби тільки насолити Москві. Принаймні досі схожа тактика себе виправдовувала.
Отож поки Обама медитує над архіважливим для України документом, «кривавий пастор» (в інтерпретації Раша-тудей) освоюється у новому затишному кабінеті. Утім, спокій та сумнівна слава «кадрового відстійника», здається, випарувалися з приміщення РНБО надовго. Якщо не назавжди...
Ігор Гулик.
