Новий старт піару
Тішуся, що АТО дала Україні не тільки нових бойових командирів, як про це пише Юрій Луценко, а й нових стратегів в особі того ж таки Юрія Віталійовича. Свої стратегеми він виклав у блозі, назвавши їх претензійно «Новий старт». Аби читач не довго міркував, з чим має справу, скажу, що йдеться про безсоромну і навіть не замасковану апологію «мінського протоколу».
Автор, по-перше, забуває, з ким укладено угоду про перемир’я. Нормальні політики вивчають ще на початках своєї кар’єри, чого варті домовленості з Московією. Особливо, із чинним нині очільником ерефії. Так от, «мінський папірець» у Кремлі викинули, щойно отримавши його депешею з Білорусі. Натомість, «на виконання режиму припинення вогню» розпочали інтенсивний обстріл Маріуполя і масові постачання в Лугандон танково-гаубичної гуманітарки. Цікаво, що стратег Луценко писав свого пропагандистського опуса, вже будучи в курсі подій на південно-східному фронті.
По-друге, екс-міністр внутрішніх справ даремно апелює до досвіду Хорватії і вирішення нею проблеми Сербської Країни. Хіба би знав щось таке, про що мовчать міжнародні інституції і світова павутина. Бо наскільки мені відомо, Пан Гі Мун не давав вказівки розмістити на теренах Лугандону оонівський контингент миротворців, як це було в ситуації РСК (UNPROFOR). Присутність там блакитних шоломів унеможливлювала мілітаризацію невизнаної республіки, а також суттєво впливала на тамтешню адміністрацію у царині більш-менш цивілізованого поводження із залишками хорватського населення. Чи може пан Луценко сказати, що у випадку ДНР-ЛНР буде щось схоже? Я вже не кажу про особливу активність німців на хорватському фронті, країна досі живе, орієнтуючись на підтримку та інвестиції з ФРН. На щастя Загреба, у період їхніх національно-визвольних змагань у Берліні правила не Ангела Меркель.
Узагалі, якось так синхронно в українських ЗМІ з’явилися кілька історичних алюзій для «мінського протоколу». Хорватський варіант, як бачимо, кульгає. «Хасав’юртський», по-моєму, теж, оскільки, як і у випадку Сербської Країни, він завершився черговим витком воєнного протистояння. І, на жаль, успішним для нинішнього агресора.
Акурат у день, коли Луценко розродився своїм оптимістичним баченням всесвітньої історії і перспективи України у такому контексті, Тарас Прохасько, як на мене, опублікував дуже правдивий, а від того, - гіркий текст. Він, зокрема, пише: "Що б не розповідали просвітяни про багатющу історію України, історія української держави є надзвичайно убогою. Історія у сенсі досвіду і навчання. Історія у тому сенсі, що її робимо ми, а не те, що роблять з нами. Реальна історія української держави навіть у сенсі тривання є сміхотворною – чверть століття, до того ж проведених у напівпритомному стані".
Є у Луценка ще одна аналогія – він бачить (уявіть собі вже, буцімто питання вирішене) співіснування України і сепаратистського анклаву за зразком ФРН та НДР. Мовляв, отримавши гроші від Заходу (план Маршалла для України) ми станемо настільки взірцевими, що лугандонські ватники «самі потянутся» під крило Києва. «І коли наш рівень життя стане привабливим навіть для отруєних Кремлем донеччан, ми відкриємо двері для всіх, хто визнає цілісну унітарну європейську Україну», - захоплено вигукує Юрій Віталійович. Хіба би він сам особисто стояв на брамі. Бо якщо там пильнуватимуть родини полеглих в АТО, боюся, що ідилія Луценка завершиться зле...
Що я вам скажу, панове? Те, що проводити вибори під час війни в Україні вкрай небезпечно. Що на догоду своєму бажанню повернутися у владу, політики не озиратимуться ні на країну, ні на війну, ні на долі тих, хто гине в цій війні.
Повторю написане раніше: «мінський протокол» - це фактична капітуляція офіційного Києва у Донбаській кампанії. Це те, чого прагнув Путін: зафіксувати тут фронт до весни, а зараз спробувати взяти Маріуполь, аби взимку мати спокій з Кримом. Вдамся тепер і я до аналогій. так званий район з особливим статусом (це пропонує для "Новоросії" документ за підписом Кучми) - це ТРИ Придністров'я за площею, це велетенські (правда, частково зруйновані) підприємства, серед них - і ВПК.
Ті, хто звинувачує лише Порошенка, мусять пам’ятати, що співавторами ганебної угоди були і Меркель, і Баррозу, і Олланд, і Расмуссен, меншою мірою – США. Їм не вперше ділити світовий пиріг, супроводжуючи процес жалобними вигуками на кштал «стурбованості» і «співчуття». Схожим чином вони вчинили і з Грузією, а у Вельсі 2014-го остаточно поховали тбіліські мрії про НАТО.
Гадаю, про все це Порошенко має сказати своєму виборцю сам. Бо лідер його партії годен тільки стрясати повітря популістськими бульбашками.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
