Невиїзні
На відміну від Сполученого Королівства, українська еліта не переймається проблемами виїзду. Тут навпаки, – кожен, хто дістався владних вершин, тримає у шафі по кілька паспортів, – про всяк випадок, наприклад, аби мати змогу хутенько „змотати вудочки”, коли до керма прийде політичний опонент або вчорашній бізнес-конкурент. Тим паче, що перед виборами самі ж політики нагнітають паніку у лавах своїх неприятелів, обіцяючи „зламати хребти”, вдягнути „колючі рукавички” тощо. Тобто проблеми демократії, що у Великій Британії, що в країні існують, але із точністю до навпаки.
Я не маю сумнівів, що королева отримає свого паспорта, влаштувавши при цій нагоді гучне святкування. Таким чином дріб’язок дисбалансу демократії буде відкореговано. Але мене гризуть сумніви, що чимало нинішніх українських діячів, - з партії колишнього диктатора і «примкнувших» до неї червоних, - яким би терміново пакувати валізи і переказувати набуті під час виконання владних повноважень статки в офшорні зони, не скористаються можливістю еміграції. Не тому, що не зможуть: скільки карних злочинців безперешкодно перетинали кордон, ховаючись від слідства, й досі розкошують у столицях навіть дуже дружніх держав. А тому, що у виїзді відпаде потреба, бо по інавгурації майбутнього Президента вже почалися знайомі коломийки про потребу консенсусу еліт.
Дехто просто й банально перекинеться у табір переможця, переконуючи надто цікавих у тому, що роками працював „у підпіллі”, розвалюючи таким чином прогнилу систему із середини, дехто гратиме роль „потішної опозиції”, благо воно, це амплуа, розписане по нотах ще за часів правління Кучми. А більшість з тих, чиї партайгеносе спокійно входять в уряди терористичних «республік», хто живить сепаратистську вакханалію грошима і «креативними» ідеями, привезеними з Москви, волатимуть про «європейські стандарти демократії» і утиски права на власну думку. Хіба не так вони чинили учора, з усіх сил блокуючи закон про односторонню демаркацію кордону з агресором, який, по суті, є їхнім духовним наставником?
Якщо залишити статус кво, якщо негайно не заборонити бурхливу державотворчість Симоненка, Єфремова та інших одіозних персонажів, то країна ще п’ять, а то й десять років тупцюватиме на місці, бо міцний фундамент системи, яка гарантує тим, хто зміг потрапити в когорту обраних, зону комфорту і безтурботності, дозволяє їм таку розкіш. Не даремно ж вже нині, коли загал вирує від пристрастей та дискусій довкола майбутнього країни, коли що не день, то нові сім’ї ховають загиблих воїнів, а десятки тисяч переселенців змушені шукати даху над головою, викинуті з насиджених гнізд, за лаштунками великої політики вже вирішують, хто кому "до пари".
Але така вже у нас демократія. Їдь куди заманеться, якщо тобі тут зле. І їдуть, лише чомусь не ті, кому б це вартувало зробити...
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
