Непомічений ювілей
Верховна Рада 6-го грудня 1993 року ухвалила указ "Про збройні сили України", на підставі чого сьогодні ми відзначаємо День збройних сил. Випадково чи волею Провидіння сто років тому, а саме 7-го грудня 1912 року сталася інша подія, яка теж має відношення до наших збройних сил. Але вона залишається призабутою.
Сьогодні Україна відзначає День збройних сил, хоча б мала святкувати їх столітній ювілей. Таке твердження може когось здивувати, бо, з одного боку, незалежна Україна існує заледве більше двадцяти років, а, з другого, українські збройні сили з перервами налічують тисячолітню історію. Але доцільність відзначення багатьох історичних подій та і саме їх трактування часто проводиться з точки зору сучасності. Так, в часи Радянського Союзу День збройних сил відзначався 23-го лютого з тої причини, бо ніби саме в цей день 1918 року відбувся бій червоногвардійських загонів з німецькими військами під Петроградом. Тепер історики сперечаються, чи мав місце насправді цей бій, чи він відбувся в інший час і в іншому місці, а може і взагалі не відбувся, а якщо і відбувся то не з німцями, а з поляками і т.д., але ці суперечки не мають жодного значення, бо свято було сприйнято в народі і увійшло в традицію настільки, що навіть в Україні під якоюсь складною назвою відзначається і досі, хоча до тих міфічних червоних загонів ми не мали жодного відношення.
Не так з непоміченим ювілеєм. Рівно сто років тому, у Львові 7-го грудня 1912 року в передчутті великої європейської війни, об’єднаний з’їзд провідних українських політичних партій Галичини дав поштовх для створення національних збройних сил, заявивши, що "на випадок оружного конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією ціла українська суспільність однозгідно і рішуче стане на стороні Австро-Угорщини проти Російської імперії як найбільшого ворога України". Через кілька днів, заохочений реакцією Відня на цю заяву, Студентський союз прийняв рішення активізувати військове навчання серед молоді, а до австро-угорського уряду було подано на затвердження статут Українського стрілецького товариства. Наступними кроками було створення кількох товариств січових стрільці під однаковими або подібними назвами. Всі ці товариства дали кадри для легіону Січових Стрільців, який у Першій світовій війні виступав на боці Австро-Угорщини.
Досі історична прив’язаність до Росії не дозволяє більшій частині українців сприйняти цю військову одиницю як свою рідну. Але ж цей легіон став ядром Української Галицької армії, котра воювала за незалежність України. Якщо оцінювати її боєздатність, військову майстерність і національний дух, то вона би могла стати і повинна стати добрим прикладом для сучасного українського війська.
Будь-яка армія має бути аполітичною структурою, в якій професіоналізм більше важить, ніж будь-які прищеплені ідеології, інакше вона може бути використана політичними силами у власних інтересах, і так робилося в історії не раз, особливо тим самим Радянським Союзом. Придушення угорського постання в 1956 році, введення військ в Чехословаччину в 1968 і в Афганістан в 1979 є прикладами служіння Радянської Армії політичним інтересам імперії.
Чи потрібна Україні така традиція? Думається, що ні. Однак це зовсім не означає, що має бути відкинений і позитивний досвід. радянських збройних сил, так само, як і будь-якої армії, навіть армії противника. З такої точки зору відсутність належної уваги і пошанування до тих українських військових формувань, які боролися за незалежність України виглядає якимось абсурдом.
