Ми воюємо чи граємо в карти?
Але, мабуть, я чогось не розумію в актуальній для України ситуації. Звісно, протистояти російській армаді, зосередженій під кордонами України з північного сходу, півдня, Криму, до того ж – з Придністров’я, ми не зможемо. Світ обрав варіант економічних боїв, - і маємо вже певні результати. Санкції обвалили російський ринок, а з ним і рубль, дали зрозуміти тамтешнім олігархам, що не все у них «в шоколаді». Є надія, що товстосуми не подарують Путіну завданих їм збитків і прикрощів.
А тепер про нас. Вам не приходять до голови певні алюзії того, що відбувається нині між Україною та Росією в царині так званих господарських зв’язків. Хіба не схоже між СРСР і нацистською Німеччиною курсували потяги із вугіллям, кораблі зі збіжжям, іншим крамом аж до фатального 22 червня 1941 року? Тепер же трубами української ГТС справно тече у Європу газпромівські нафта й газ, митними теренами України справно транспортуються з Європи в Росію харчі та інші потрібні речі. Це – війна, чи, може, мать родна для комфортного існування агресора?
Якщо говорити начистоту, то Путіну власне не потрібна Україна як черговий трофей чи перлина його «імперської корони». Його непокоїть особистий бізнес – газ. Саме на ньому російський карлик заробляє астрономічні бариші, і саме тому ВВП мусить усіма фібрами душі «дбати», аби курка, що несе золоті яйця, безперешкодно постачала їх до європейського обивателя.
Якщо так, - а хтось має сумніви? - то голка, на кінчику якої – смерть кривавого Валоді – у руках українців. Я переконаний, що перемовини із Москвою ми маємо всі шанси вести теж з позиції сили, просто прикрутивши кілька кранів на розподільчих газових станціях. Атоді ставити ультиматуми – негайне виведення окупантів з Криму і подальші переговори. Переговори з «чистого листа» - без кабального «великого договору», без «харківських угод» і без Чорноморського флоту у Севастополі.
Але... Акурат зараз, коли я пишу ці рядки, джерела «Дзеркала тижня» повідомили, що наші очільники підготували план замирення з Росією. Дивний, скажу я вам, план. Він передбачає повернення до "угоди 21 листопада", правда, вже без Януковича. Ухвалення нової конституції, формування широкої коаліції з Партією регіонів (!) (без позачергових парламентських виборів), розширення автономії Криму, - все це восени.
Все це скидається не на війну, а на картярські вправи зі шулерами по обидва боки столу. Якщо реально оцінити цей план, то він абсолютно прозоро натякає на збереження статусу кво для нинішніх політичних еліт в Україні. Статусу, який, в принципі, й породив Майдан – свого непримиренного ворога, статусу, за знищення якого поклала життя Небесна сотня. Тепер ці життя роблять розмінними монетами у брудному торзі з агресором. В оборудці, від якої виграють усі – і Путін, і його майбутній колега (обраний президент України), регіонали, які затято, аж до нестями, «тримають оборону» до ліпших часів.
Я розумію, - життя вимагає компромісів. Тільки не варто укладати їх на шкоду тим, хто, в принципі, теж хоче жити по-людськи, і який платить за це дуже часто кров’ю.
Якщо наші політики досі цього не втямили, то вони – або геть погані учні, або, - що певніше, - люди з когорти януковичів. Безпринципні, продажні, самозакохані гопники. У такому разі урок Майдану слід повторити.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
