Місце для Петлюри
Це визнають навіть російські ліберальні публіцисти, зокрема Алєксєй Широпаєв у своїй блискучій статті на RuФабуле. Один із очільників Національного демократичного альянсу, Широпаєв розлого змальовує історичні алюзії подій майже сторічної давності і сьогодення, коли Польша і Україна знову повернулися до потреби альянсу для захисту старої і ситої Європи від фашистського режиму Путіна, який мало чим відрізняється від чекістського часів «Дива на Віслі». Особливо, якщо взяти до уваги факт, що головним ініціатором «червоного кидка на Захід» був не хто інший, а духовний натхненник ВВХ Фєлікс Едмундовіч Дзєржінскій.
Лише зрозумівши роль Пілсудського і Петлюри у порятунку тодішнього змордованого Першою світовою континенту, можемо втямливо відповісти на запитання, чому досі, через 84 роки після смерті Головного отамана, коли, здавалося б, усі акценти – над потрібними словами, а вироки давно озвучено історією, – його постать викликає такий неадекватний спротив українофобів? Чому майже 84 роки по тому, як Петлюра впав у Парижі від руки большевицького агента Шварцбарда, його ім’я й досі оповите серпанком незаслужених звинувачень, образ і проклять? І ці стереотипи є настільки примітивними, що маргінальний загал, не зауважуючи, ковтає їх, навіть не спитавши жодного аргумента.
Українські газети незалежної доби можуть скільки завгодно друкувати витяги з петлюрівських указів та розпоряджень про суворі кари на голову тих, хто інспірував єврейські погроми, але це не читають ті, хто не хоче цього чути, для кого Петлюра-антисеміт – засіб заробляння ницих мідяків. Ті ж українські видання хоч щодня вміщуватимуть на своїх шпальтах витяги з Петлюри-журналіста петербурзького періоду, але це не додасть його опонентам відваги сказати, що вони впали у блуд, вважаючи його русофобом. Що для них Петлюра – європеєць, який не тільки мріяв про Вітчизну у колі цивілізованих народів, друкуючи свій маніфест у московській «Украинской Жизни»? «Чи не краще для України буде, коли вона вступить у безпосередні зносини з Європою та її віковою здоровою культурою, з якою у неї стільки спільних традицій в минулому і споріднених зв’язків та рис у сучасному?».
Гадаю, причина в іншому. Симон Петлюра відродив у мізках українців думку про потребу власного війська. І не тільки збудив її, але й переконав на життєвому прикладі, що національну армію можна створити. Вже не пригадую хто висловив дуже слушну і, як на мене, цілком резонну річ: Симон Петлюра був реінкарнацією справжнього козацького гетьмана. Бо його призначали на найвищі вояцькі посади не уряди чи президенти, а військові з’їзди і повстанці проти гетьманату 1918 року. Відтак російська інвазія потребувала нових державних очільників. І ті, хто чинив їй спротив, вирішили, що ним має бути саме Петлюра.
А коли оборона виявилася марною, Петлюра одним з перших вказав Європі на її помилки і можливі наслідки нехтування українською долею: «Тепер Европа бачить наслідки своєї фатальної байдужности. Та страшна економічна криза, що тримає в своїх залізних обіймах весь світ, не закінчиться доти, доки
на всьому сході Европи буде панувати заборча влада російська, доки брутальна
стопа червоного ката буде топтати широкі степи українські, доки народи бувшої Росії не стануть суверенами на вільних землях своїх».
До слова, у Полтаві досі шукають місця для пам’ятника Петлюрі… Шукають ті, хто досі вважає, що час може рухатись навспак.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
