Майдан. Палімпсест
Думаю, багатьох в Україні, як, зрештою, й мене особисто, після 17-го трохи попустило. Принаймні, в одному, може, наївному, та все ж. Досі уважалося, що Янукович грає у якусь незрозумілу нікому, окрім нього, гру в бісер, виторговуючи для себе певні преференції. Почергово – то в Європи, то в Росії. Правда, наслідки того гендлю чомусь залишилися на спинах та головах студентів з Майдану.
Тепер все стало на свої місця. Ніякий з ВФЯ не стратег, він просто «подлый трус» (от біда, живучі ж «помаранчеві штампи»!), не здатний вирватися з власної зони комфорту, а якщо така загроза й існує, то за юнацькою звичкою, мов шістка, повзе до пахана вимолювати порятунку. Ціна, себто наслідки, його у ту мить не цікавлять. Лише б зберегти «п’яту точку».
Після 17-го вже у нікого не залишилося ілюзій. Може, цей режим таки «відмотає» свій конституційно передбачений строк. Але навіть його «умовно дострокове звільнення» не додасть країні нічого, окрім подальших гризот з приводу вислідів скоєного напередодні Миколая у Москві.
Уся передвиборча еквілібристика Януковича та його команди зводитиметься до остогидлих вже спекуляцій низькою ціною на газ, до небезпечного, однак, як з’ясувалося упродовж 22 років незалежності, ефективного протистояння Сходу і Заходу, до соціальних подачок пенсіонерам etc. Тобто, у принципі, матимемо те, що мали досі – постсовок, одягнутий у костюми від Бріоні, напахчений парфумами від найдорожчих брендів, однак смердючий своєю архаїчністю, древністю, фактично, міазмами розкладу.
Він, звісно, робитиме бутафорські порухи «у Європу», аби втримати гарну міну за поганої гри, аби позірно виконувати основи зовнішньополітичної доктрини держави. Інша річ, що у пристойному європейському товаристві з ним волітимуть не перетинатися на одному гектарі, ба навіть, якщо таке трапиться через «виробничу потребу», то робитимуть це брезгливо і з почуттям огиди.
Янукович як президент де-факто витер Україну із манускрипту найближчої європейської історії. Можливо, певні згадки, як ото палімпсести, й проглядатимуться на її сторінках завдяки майданному ентузіазмові. Але проблема в тому, що наразі серед еліт немає художника, який додав би цим кволим паросткам рис рельєфності, виразності і яскравості. Усі потуги опозиційних провідників сірі, непереконливі, макабричні. І на тлі «піррової перемоги» Януковича у свідомості його злюмпенізованого електорату, і – особливо – на тлі самого Майдану, його креативності, відваги, відчайдушності, на тлі його жертовності і альтруїзму.
Саме на цей клаптик київської землі тепер надія. Не тому, що там весело і немає місця зневірі. А тому що за барикадами обложеної фортеці визріває нова Україна. Молода, незалежна, непідзвітна нікому, окрім власної совісті і власних мрій. Саме там дорослішають ті, хто, коли прийде їхній час, зметуть цю посттовкову скорумповану шваль (усю, хай «оппо» не тішаться ілюзіями), пишно звану «політичними елітами», аби на розчищеному терені звести сучасний дім, в якому житимуть їхні діти. "Те, що поставлено на карту в Україні у грудні 2013 року, є власне тими поняттями людської гідності, на яких тримається будь-яке по-справжньому вільне суспільство, є власне тими цінностями, що їх будь-яке справді вільне суспільство готове захищати", - написав недавно Джордж Вайґель.
Я думаю, Майдан вартий того, аби тривати. Точніше, його засадничі постулати. Бо де-де, а там останньою не вмирає навіть надія. Її відживлять, обігріють, додадуть сили.
* Палімпсест (грец. παλίμψηστον, від πάλιν — знову + ψηστός — зіскребений, лат. Codex rescriptus) — пергамент, на якому стерли первісний текст, а поверх нього написали новий.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
