Манірність непотрібних

Тих, хто добровільно зрезигнував із „хлібних” посад можна перелічити на пальцях однієї руки. І не тільки в Україні, – бо чиновники, як правило, не мають власних переконань, їх світобачення, здебільшого, викривлене призмою бачення патрона, кон’юнктури та власного банківського конто. Та коли вони опиняються поза межами зони впливовості, коли їх викидають, використавши, мов шляхтич рукавичку, екс-бюрократи стають витончено манірними. Приклад, – цілий легіон потенційних „пенсіонерів”, які ще в закапелках душ леліють надію на те, що колись стануть знову потрібними.

Але „воскреснути можуть лише мертві, живим важче”, любив казати Єжи Лєц, і словесна полова з уст «вчорашніх» – то лише мантри самозаспокоєння, не більше.

Юлія Тимошенко, якої не чути-не видно останнім часом, навіть не спромоглася публічно привітати українців з Днем Незалежності (пост на офіційному сайті «Батьківщини» не беремо до уваги). Як, до слова, Путін, що чи не єдиний зі світових політиків відмовився від кілької слів на адресу Петра Порошенка з нагоди свята. З ВВХ – все зрозуміло, із ЮВТ є питання. Миттєвість реакції – теж показник політичної культури, і, якщо вже за великим рахунком, то у цьому сенсі найкреативнішою особою вітчизняної „еліти” донедавна була саме учорашня «харківська бранка». Тепер обставини чи якісь інші міркування перетворили її на таку ж сіру манірну особу, переконану у тому, що без її присутності завалиться світ, вибухне апокаліпсис і ріки повернуть свій плин...

Але так не буває. Є інші „незамінимі”, які наразі тішаться своїм статусом і легковажно вважають себе повелителями всесвіту. Що більше, вони переконані, що всі довкола мислять так, які і вони, що їхня місія – унікальна. Однак насправді виявляється, що це – самообман і олжа. Знову ж до Лєца: „Визнання того, що світ чудовий, найбільше чекають від мене ті, хто
робить його для мене нестерпним”.

Нестерпність буття – категорія відносна. Нею також оперують манірні невдахи, правда, на приземленішеному, побутовому рівні. Для них цілий світ є агресивним середовищем, а нефарт – вислідом активної та безперервної діяльності усіх довкола. Зазвичай, першим подразником для таких „непотрібних” є держава. Від неї вони очікують Христових чуд, не вдаривши при цьому палець об палець, аби нинішній „монстр” набув цивілізованої подоби. Але, зрозуміло, держава – не абстракція, а люди, обрані, до слова, не ким іншим, а тими, хто нарікають на байдужість та свавілля.

Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"