Маленькі диктатори
За відсутності Дарки Чепак, прес-секретаря президента, яка пішла із Адміністрації разом із своїм патроном Льовочкіним, Тягнибок справді зумів заткнути інформаційну діру в обізнаності спільноти з приводу того, про що бесідували перемовники. Однак… Однак з’ясувалося, що головний «свободівець» виразно розуміє суто партійний інтерес і має намір надалі дотримуватися цієї тактики.
Власне кажучи, схожі рефлексії, мабуть, виникають і в мізках решти очільників опозиційної трійці. Кожен із них – майбутній кандидат у президенти, тож вимога повернення до Конституції 2004 року усім, кажучи чесно, не до смаку. Тягнибок списав цю нехіть на вимоги партійної програми, яка, мовляв, фіксує бажаний президентсько-парламентський устрій України. Маю підозру, що Кличко і Яценюк теж не проти такої стартової позиції, однак їхні партійні програми не містять подібних сентенцій.
Поміркуймо: готується партбос поборотися за найвищий фотель держави. Ясна річ, його насамперед цікавитимуть інструменти, тобто повноваження. Приблизно такі, якими нині володіє Янукович. Без них крісло глави держави девальвується однозначно, а можливість мати «зручного» прем’єра залежить від конфігурації парламенту.
Тягнибок наводить аргументи Януковича – мовляв, він не проти Конституції’2004, але це вимагатиме дострокових виборів до ВР та ще й за пропорційною системою. І тут власне приховано інтерес «Свободи», яка навряд чи без «мажоритарки» зуміє здолати прохідний бар’єр. Розраховувати на західні області Тягнибоку вже не доводиться, хоча, можливо, після двох років урядування у місцевих радах Галичини «Свобода» зберегла крихти довіри населення. Але дуже сумнівним виглядає тотальне захоплення ура-патріотичною риторикою радикалів на тлі їхніх «господарських успіхів» і відвертого дерибану того, що ще можна поділити.
Поза тим, реанімація Основного Закону зразка 2004 доконечно потрібний чинник, якщо опозиція направду зацікавлена виконати вимоги Майдану. Вона означатиме перезавантаження влади (президента, парламенту, зрештою, місцевих рад), тільки вона уможливить формування уряду народної довіри, і – відповідно – якісних змін судової, правоохоронної системи.
Сильна ж президентська влада, така, якою вона є досі, завжди приховуватиме пастку свавілля, спокусу силових дій, законсервує, дещо підігнавши під потрібних осіб і потрібні бізнеси, корупційну складову.
«Міні-диктатори», які живуть у мізках наших опозиціонерів, беруть гору над реальністю, над здоровим глуздом, зрештою, над вимогами не тільки повсталого народу, але й часу. Я розумію, що «хочеться», але чи не занадто довго суспільство уволювало «хотєлкі» лідерів, які відтак завершувалися кров’ю і стражданнями?
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
