Коротке есе про плинність часу
Нас вабить „світле майбутнє”, поза тим, самі того не підозрюючи, ми продукуємо незбагненні з точки зору цивілізованого світу вчинки, мотивацією яких є постсовєтський синдром, ба більше, – большевизм у його найхарактерніших проявах.
Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій, позаяк він – вторинний, він – симулякр, витворений у мізках вчорашнього комсомольця, який спромігся долучитися до процесу „державотворення” маючи, передовсім, на меті банальний людський інстинкт самозбереження. Якщо говорити начистоту, то фактично вся наша еліта – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини. Що більше, – їй, цій еліті, до смаку саме таке існування, вона переконана, що саме так, а не інакше, слід правити країною на роздоріжжі: ліберальні гасла і большевицька практика, непоєднувані і водночас реально-прогресуючі, визначальні і засадничі.
Юрій Бадзьо, дисидент з кількома десятками років в’язничного стажу, який, мабуть, і надалі залишиться інакодумцем у середовищі своїх колишніх співкамерників, зауважує цю притаманну для України нинішньої рису:
"...Коли я сьогодні бачу перекошені від люті обличчя "демократів", що потрясають "опозиційними" кулаками перед очима "партократів", голови Верховної Ради і Президента, у моїй уяві постають потворні гримаси большевизму...". Але ж значна частина „партократів” – то, даруйте, дзеркальне відображення тих же „демократів”, лише з тією різницею, що перші – у владі, інші – в опозиції.
Характерним прикладом є ситуація з дивною поведінкою окремих учасників, з дозволу сказати, коаліції, зокрема у питанні змін до «закону про Донбас». Якби ж то йшлося про необхідність збереження чистоти ідеологічних підмурків, - таких просто немає. Ті, хто, кажуть, легковірно покладається на ефемерну Гаагу, фактично відкриваючи шлях Путіну до Києва, або ж ті, хто лицемірно захищає бізнес своїх містечкових партнерів з числа галицьких хрунів, які, тим не менш, успішно платять податки бандитам з ДНР, по-перше, вже були у владі і, перебуваючи там, чомусь не надто переймалися „українськістю України”, а, по друге, їхня сьогоднішня пасіонарність – не що інше, як вияв обурення перед потужнішим і креативнішим чинником.
...Ми й справді втомилися чекати змін, - у країні, що не кажіть, майже два роки триває війна. Ця втома багатьох провокує на нетерплячку. „Все і негайно”, – гасло, яке можна толерувати лише під час революційних ситуацій, але, вони, як правило, скороминущі. Воєнне ж лихоліття передбачає іншу стилістику дій, стратегем, словом, - зваженість у всьому.
І ще одне. Недавно натрапив на фразу Головнокомандувача УПА Романа Шухевича в інтерпретації його останньої зв’язкової Ірини Козак: „Шухевич казав: ми вміємо боротися і вмирати за Україну, але як буде вільна Україна, то не ми будемо керувати Україною, а ті, які сьогодні в більшовицькій, радянській системі, але які лишилися українськими патріотами. Бо вони вміють керувати державою, але не вміють і не готові вмирати за неї тепер”.
З’ясувалося, що Шухевич надавав завищеного авансу “українським патріотам в більшовицькій, радянській системі”. Зрештою, якщо «більшовицьку, радянську систему» замінити на «посткучмівську», то і її вихованці – теж. Вони не готові ані умерти за державу, ані не надаються до керівництва нею. Для них держава – добра нагода залагодити власні амбіції, втілити меркантильні інтереси, потішити самолюбство усвідомленням власної „вагомості”. Попри те, спільнота живе за законами нормального розвитку, відкидаючи старе разом з його віджилою атрибутикою і заяложеними гаслами, відкрита до нового, у якому буде і національна ідея, і українська Україна. Не така, якою її собі малюють занурені у штучно витворений світопростір наші нинішні лідери.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
