Кістяки у шафі
Усе, що відбувається в Україні упродовж останніх принаймні десяти років, дивним чином корелюється із висновком одного із персонажів роману Харукі Муракамі «1Q82». Мовляв, не варто довіряти тому, що бачимо, реальність насправді інша.
Я не знаю, як вийти із ситуації, коли кістяки, нагромаджені у шафах владних кабінетів, офісів силових структур чи просто у приватних файлах, заторохтіли так, що цей зловісний звук перекриває геть усе на світі – волання до здорового глузду, відчайдушні скарги громадян на нестерпність буття, апеляції до совісті та моралі. Поза тим, саме релікти минулого (хоча чи можна назвати минулим ті ж таки 90-і роки ХХ століття, що невблаганно повертаються у наш нинішній побут?), так ось ці артефакти совкової історії визначають і політичний клімат в Україні, і загальний настрій її мешканців, і налаштування щодо держави з боку закордоння.
Я маю на увазі не тільки реанімацію давно забутих персон з часів минулого режиму, про «нагальну потребу» повернення люстрованих кадрів. Ба більше, - спроби погасити будь-яку інакодумщину випробуваними, - але хіба не дискредитованими? – шляхами.
Передчуваю, що це лише «квіточки», лише легенька увертюра до чогось моторошного і невідворотного. Адже у прокурорських теках припадають пилюкою (поки що!) еверести паперів на будь-кого із більш-менш примітних моїх співвітчизників. І зайвий порух у бік незгоди з владою або ж ледь прозора підозра у тому, що хтось потенційно може завадити чиємусь планові, миттєво каратиметься оприлюдненням сумнівних, а то й цілком надуманих компроматів. А далі все розвиватиметься за сценарієм, завбачливо прописаним у «новому» (ще з часів Януковича) КПК, – кримінальним провадженням, негласним збором доказів, судом, про який забудуть повідомити оскарженого…
Муракамі, звісно, писав белетристику. Без суттєвих наслідків для читача, окрім як задоволення від його романів, або ж роздратування через згаяний на них час. Однак ми живемо у реальному світі, і відчуття того, що ця реальність насправді є ілюзорною віє холодком по спині.
Нам би якось зупинитися, вигадати панацею від цього жахіття. Але де він, той рецепт? Тотальна люстрація, як бачимо, з одного боку, нереальна, з іншого ж вона може спричинити такий парад кістяків, що, мабуть, Чорнобиль видасться нам невинним камінцем, кинутим в спокійне плесо.
Хтось знову заговорив про політичне примирення заради країни. Хай так, але чи буде воно достатнім ліком для нинішніх недуг суспільства, у якому політика і «бізнес» нероздільні, у якому крадуть (чи крали) усі, хабарі беруть (чи дають) усі? Чи не стане це сумним «рімейком» так званого перемир’я на Сході?
