Кінець ідеологій
Слухаючи плутані, почасти цілком абракадабричні пояснення політиків, не перестаєш дивуватися, куди випарувався їхній дипломатичний хист і вміння ходити проміж дощем. З одного боку вони вимахують давно вилинялими гаслами у своєму, специфічному трактуванні, підкреслюючи цим свою „правоту”; з іншого – «народ штовхає нас до об’єднання», і нема на те ради, мусимо миритися з „певними колишніми” та навіть „червоними”.
„Ліві”, „праві”, „ліберали”... Послухати їхні солодкі співи, то й направду може виникнути оманливе враження про „європейськість” цих структур. А поглянеш на їхні вчинки – большевики большевиками, не здатні відірватися від свого совєтського коріння, дарма що поруч – молодь, яка не мала б цінувати облудних „святинь”. Большевизм нинішніх провідників – без огляду на їхню партійну приналежність, – полягає в абсолютній ігнорації законів або ж у пристосуванні чинних нормативних актів до конкретного моменту. Ще Ортега-і-Гассет вловив цю рису большевизму – „він не тільки незаконно захоплює владу, а й, утвердившись в ній, здійснює її також незаконно". А П’єр Манан в „Інтелектуальній історії лібералізму” наголошує, що у спільноті, яка бодай на йоту бажає сповідувати ідеї вільнолюбства і пошанівку людських прав, „не повинні орієнтуватися на блага або добро, вони повинні орієнтуватися на право, що породжується необхідністю уникнення зла. У словнику моральності та політики, який виробляє Гобс, і яким ще сьогодні користуємося ми, право займає місце добра. Позитивний наголос, акцент морального схвалення, який представники язичницького античного світу та перші християни ставили на слові "добро", сучасники – слідом за Гобсом – переносять на право, право індивідуума. Це мова і "ціна" лібералізму".
Інша річ, що той же Манан з деяким розчаруванням зауважує, що вимагати від життя стандартів прокрустового ложа теорії не варто. "Основним почуттям всіх людей є бажання влади, дедалі більшої влади, бажання, що вмирає лише разом з людиною… Аби об'єднатися, потрібно й достатньо, щоб вони звели над собою частину влади незрівнянно вищої, ніж влада кожного; точніше, потрібно й достатньо, аби вони звели над собою найбільшу з влад, які тільки можна собі уявити, або таку владу, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади".
Але проблема української еліти акурат у тому, що кожен з її „атомів” (словечко того ж таки Манана) бачить себе і тільки себе у ролі „влади, над якою неможливо уявити більшої влади”. Їм треба об’єднатися, принаймні, так вони інтерпретують нетерплячку виборців від бездіяльності і тупцювання на місці, – але для того, щоб об’єднатися, слід позбутися власних зазіхань на булаву або ж, у крайньому випадку, поділитися з кимось солодкою мрією про всевладдя.
Боротися з цим, – безглуздо, бо хіба можна подолати людську природу? Але змусити її еволюціонувати, зваживши бодай на позірні декларації про „цивілізаційний вектор” – можна. Як? Лише через процедуру зваженого, свідомого вибору, коли горлопани і популісти відпочиватимуть на маргінесі, а тих, хто толерує думку і прагнення загалу, він же і контролюватиме.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
