"Кіна нє будєт. Кінщік заболєл"
Воно ще не зовсім таке, як хотілось би. Але цілком очевидне.
Це як фінальна репліка театральної вистави. Може, неочікувана. Може надто сумна. Але всім зрозуміло: постановка завершена, завіса опущена, чекаємо акторів на поклон.
Незначна інтрига, звичайно, досі зберігається, бо відомі випадки, коли фінального поклону глядачі не особливо й чекають: аплодувати нема за що, а вдавати захоплення від побаченого зобов’язані лише родичі й друзі акторів.
Уже давно мислячим людям стало видаватися найлогічнішим поясненням усього того, що «чудить» В. Путін – перша особа однієї з найбільших країн світу – це якраз те, що САМЕ він нічого і не «чудить».
А від самого початку історії полону нашої Надії Савченко це ставало чимраз очевидним: ті, хто десь щось вирішує, а також СПРАВЖНІ чоловіки з жінками (навіть із найгіршими представницями цього племені) ніколи не воюють.
Спершу закрадався десь глибоко в думках крамольний сумнів, що вся ця історія з українською льотчицею вигадана хитромудрими сценаристами КГБ-ФСБ, аби дати змогу В.Путіну «ненароком» зірвати джек-пот:
«Ось, - мовляв, - я тут розібрався,.. були порушення,.. наше чесне правосуддя звільняє обмовлену кимось полонянку,.. і це, не дивлячись, що вона – фактично наш ворог, бо воює проти російських солдат,..» і т.д., і т.п..
Поклін! Овації! В Європі – стоячи, з викриками «браво»!
Усі знову дружать з Путіним, забирають слова ( і санкції) назад: ми ж знали, що ви - хороший!
Україна залишається абсолютно самою в протистоянні з Росією(бо ж війну ніхто відміняти не збирається. Принаймі, поки що)…
(Видно, що за шаховою дошкою сидить явно не Г. Каспаров. Це ж треба було відмовитися втратити пішака (одна українка) для перемоги в усій партії (позбавлення України світової підтримки) !!!)
Після нульової реакції (при величезному світовому резонансі) здорового чоловіка на повільне фізичне вмирання значно сильнішої за нього духом жінки утверджується висновок: він не мужчина, бо мужчини мужні.
Паралельно з’являється ще один висновок: він абсолютно нічого не вирішує, бо не є самостійним гравцем великої російської політики.
Він - свого роду рекламна вивіска Кремля, яка приваблює, заманює, обіцяє, але, як це часто буває із будь-яким товаром, не відповідає дійсності.
Пишучи декілька днів тому відкритого листа до Героя України Надії Савченко, аби вона припинила голодування, я, зізнаюся чесно, навмисне згадала про дату дня народження нашого Великого Кобзаря.
Бо вона наступає після Міжнародного жіночого дня.
А 8 березня – такий «улюблений» день усіх чоловіків, вихованих радянською ідеологією!
День, який з роками виробив у чоловіків (майже за Павловим) рефлекс створювати видимість поваги і любові навіть до тих жінок, котрих вони органічно не переносять, відкрито ненавидять і глибоко зневажають усі інші дні в році.
Тому, десь надзвичайно глибоко в моїй свідомості, жевріло сподівання на те, що цілком логічним може бути жест В. Путіна про надання з нагоди такого "великого" свята українській льотчиці в числі засуджених російських жінок бодай якогось послаблення в утриманні (могла бути і амністія, і ще щось).
Зрештою, логічний аналіз поведінки Путіна (хоч медики знають: поведінка хворого - навіть на грип – логіці піддається дуже рідко), ще залишав йому якийсь примарний шанс для реабілітації: ну, вже ТАК фанатично він любить свою країну, своїх громадян, що не може переступити через себе і вибачити Надії те, що вона пішла воювати проти Росії…
Але не чула я і про його мужній жест до своєї співвітчизниці Світлани Давидової. Невже телефонний дзвінок жінки, який абсолютно нічого не змінив у ході світової історії, важливіший від того, що ця сама жінка народила семеро (!) громадян Росії?.. На заміну тих, хто зараз гине в російсько-українській війні. А її наймолодшеньке народжене зовсім недавно. Тобто жінка не побоялась у ТАКИЙ час і в ТАКІЙ країні народжувати. Вона вірила у мирне майбутнє своєї дитини, вірила своїй країні, і, напевне, вірила її очільнику…
А вчора, саме після «жіночого» свята телеканали вибухнули одкровеннями ВВП про його плани із захоплення Криму, врятування президента сусідньої країни, а разом з тим і всього світу…
Перше питання, яке виникло після почутого: А ЩО ТО БУЛО?
Задля справедливості, слід сказати, що відповідь на дане питання найактивніші почали шукати ще тієї далекої передноворічної ночі 31 грудня 1999 року, коли Борис Єльцин офіційно склав свої повноваження і назвав виконувачем обов’язків Президента РФ Володимира Путіна.
Потрібно також чесно віддати належне самому ВВП, котрий усі ці роки ТАК керував своєю країною, що запитання «То що ж це було?» виникає до дій Кремля регулярно і доволі часто.
Спроби «прочитати між рядками», змоделювати подальші кроки та дешифрувати написані в голові однієї особи (а все більше виглядає на те, що у головах декількох осіб) плани знов і знов наштовхуються на провали і свідчення повного нерозуміння «загадкової російської душі».
Але фінал є у кожної події.
І вічних людей теж не існує.
Я вже зустрічала думки, що вбивство Бориса Нємцова, може бути також у послідовності фінальних сцен. Такий показовий розстріл скоріше скидається не на особисті чи політичні зацікавлення В. Путіна, а скоріше, як демонстрація його повної залежності від тих, для кого він виступає рекламним табло: будеш рипатися – змінимо «лице» фірми.
Арешти чеченців з миттєвими зізнаннями у вбивстві Б.Нємцова виглядають ще смішніше, ніж ридання співачки Валерії «Крим вернулся!»…
Імовірно, ВВП чогось не зрозумів.
Або вже зовсім нічого не вирішує.
Це «путінське кіно» про Крим – ще більш відкрита форма «підстави».
Він на екрані признається в загарбанні чужої країни, в особистій участі в плануванні, організації та проведенні даного акту агресії.
Якому судові цих зізнань буде замало?
У кого ще залишаться питання:
Хто втягнув Росію в таку жахливу ситуацію?
Хто винен у розпочатій війні та смертях тисяч росіян?
Хто є причиною ненависті (і санкцій) всього світу до Росії?
Хто має бути покараний за усе це зло?
Тепер залишаються лише питання «Коли?» і «Хто наступний?»
