Історії з грифом “ВІЛ”
Неділя, вечір. Одеське передмістя. Психолог із сім’єю – в гостях. Вихідний і відпочинок, та де там. Дзвінок телефона.
– Допоможіть! Від нас відмовилася швидка!..
– Від кого?!
– Від моєї невістки… А вона вже й з ліжка не встає.
Виявляється, “все складно”. Бабуся сама вимушена виховувати онука, бо її син та невістка – системні наркомани. І син із невісткою, і онук – ВІЛ-позитивні. Невістці врешті стало дуже зле, нога пухне, вона не може встати з ліжка. А швидка… Швидка не їде і їхати не планує. Чи не єдине місце, де вони потрібні весь цей час – благодійний соціальний центр. Ось сюди бабця і подзвонила в безвиході.
В понеділок зранку психолог і соціальний працівник виїхали на місце. Швидку так і не вдалося вмовити приїхати: “А що ви хотіли?! Вони всі вмирають”. Коли жінку однак привезли до лікарні, виявилося, що їй необхідна операція через загрозу для життя: в цій ситуації тромбоз, ускладнений гнійним запаленням, бідолаху би вбив. І тут почалася істерика у хірурга: “Не буду оперувати! Не буду, і крапка”.
Як і скільки психолог вмовляв лікаря виконати клятву Гіппократа, окрема історія. Операцію все ж вдалося зробити, потім благодійники оплатили ліки. В лікарні не надали навіть елементарного… І підкреслювали: мовляв, дотягне до ранку, і то добре буде.
Але молодий організм виявився сильнішим за власні залежності і прогнози лікарів. Після операції молодиця ожила в буквальному сенсі. Вирішила знижувати дозу, захотіла налагодити спілкування з дитиною. Здавалося би, чудо – “живий труп” знову став діяльною людиною. Працівники фонду раділи: допомогли людині, з того світу витягнули! Але… В історіях залежних часто бувають “але”.
Бабусиного сина посадили до в’язниці. Жінка втекла – кудись і з кимось. Дитина лишилася бабці. Тепер працівники БФ “Карітас Одеса” (вони розповіли мені цю історію) продовжують допомагати бабусі з онуком: усиновлення в такій ситуації дуже ускладнене, але точно необхідне. З цією дитиною карітасівці познайомилися, так би мовити, ще коли малюк ще був у материнському лоні (а жінка – в пологовому будинку), і дотепер продовжують опікуватися малечею.
Повнолітній
Уявіть: стрункий красивий юнак. До того ж, перший помічник у дитячому таборі.
А ще вчора – "звичайний" ВІЛ-інфікований підліток в наколках, від якого смерділо дешевим алкоголем. І тютюном.
Кінчений випадок, здавалося би… Але малий кинув! І пити, і курити. Потягнувся до вільного життя через проект дитячих таборів. Фактично, пацан вибрав інакші радості, коли просто їх пізнав. До цього його світ складався лише зі штучних задоволень.
Так, цей юнак кинув. Та от ВІЛ не кинув його... Але не покинули хлопця і ті, хто йому допомагав. Терапія і адекватна допомога в сучасному світі цілком здатні подарувати ВІЛ-інфікованій людині й 20, і більше років щасливого життя. А раптом і кохання, і сім'ю?.. Хто знає.
Збирали всім офісом
Якось одеський офіс Карітасу робив… операцію. Всі працівники скидалися на оперативне втручання для ВІЛ-інфікованого хлопчика, який народився з шостим пальчиком. Пальчик почав активно рости, дитина страждала. А мама, попри цілковиту адекватність, нічим зарадити не могла, і грошей не мала.
Виходу не було, тож карітасівці скинулися, і все минулося добре: втручання зробили успішно. Мама з малюком досі їздять до них за допомогою – соціальною, психологічною, матеріальною (за ліками). І радіють життю!
***
Цікаво, коли працівники соціальних установ говорять про своїх клієнтів, вони висловлюються, як батьки про малих дітей: "Ми зробили…", "У нас сталося…" Десь так воно певно і є, коли – нехай і через центри, фонди і офіси – люди раптом народжуються знову для життя. Може й не цілком здорового, але того життя, в якому вони насправді комусь потрібні.
Дякую за спогади Олексію, психологу БФ "Карітас Одеса" (УГКЦ)