Гіркий досвід нерозуміння
Отже, кілька днів тому випало мені бути учасником скайп-конференції між Львовом і Луганськом, точніше, між кількома тутешніми ентузіастами, які, мабуть, є останніми могіканами, що вірять у можливість порозуміння, і прес-центром так званого «народного ополчєнія» (ще вчора я, мабуть, уникнув би цього «так зване», тепер ні).
Про що хотіли поговорити? Про те, як хутчіш завершити війну, як знайти точки дотику. Про шляхи допомоги, про те, як жити далі. В одній країні. У відповідь – несподівані для інтелігентної публіки Львова звинувачення у фашизмі, мовляв, дайте нам спокій, ми у своїй ЛНР самі розберемося. Одне слово – махровий совок і «вата».
Читач скаже, - а чи можна було сподіватися на інше? Я, принаймні, сподівався на все. Не очікував лише одного – різкого несприйняття будь-яких натяків на інтелектуальний дискурс. Двоє огрядних парубків, виставивши поперед себе бабусю-безхатченка (каже, що її оселю розбомбили укри) і студентку (у неї майбутній диплом Московського вузу, філія якого у Луганську), мабуть, горіли бажанням «вхопитися за револьвер», коли львів’яни пробували говорити щось про святе відчуття батьківщини, про історію, зрештою, наводили аргументи, відомі всім, - про російську агресію, про російський же «развод» мешканців ЛНР/ДНР, про очевидну природу Революції Гідності у країні, згвалтованій «золотим батоном».
Ні, і ще раз ні... Очевидна технологія лугандонівських верховодів полягає у тому, аби геть звести до мінімуму пошуки причин. Вони оперують лише наслідками – сьогодні і вже, - причому, ці наслідки вкладають в уста люмпенів, замикаючи коло тем побутовістикою. Нам зле, винні – бандеровци, ми – святі, ми дамо собі ради. Однак, коли мова заходить про відповідальність – знову істерика і рухи у напрямку «кобури».
Ок, сказали ми у Львові. Оскільки ви – поважна «еліта», яка провела «референдум», яка перебрала на себе владу, то чому скаржитеся на «хунту»? Урядуйте, товаріщі, скільки заманеться. Але, перепрошуємо, влада – то не тільки унітази зі стразами, але й пенсії для стариків (серед них – і «дєди, шо воєвалі»), соціальні виплати неімущим. Влада – то відповідальність.
У висліді наше не надто вишукане спілкування перервала рішуча ведуча зі Львова.
Ото думаю тепер про те, скільки зусиль змарновано, і скільки ще піде з вітром щирих альструїстичних починань прихильників єдиної України. І про те, як бути далі. Добре, - Україна переможе у цій війні, - безсумнівно. Але чи під силу буде їй, розореній януковичами, путінами і власними олігархами, взяти на себе хрест повоєнного Донбасу? Чи стане сили її патріотам вкладати туди кошти, мізки, кров і піт, аби у висліді почути звичне – «бандеровци», «каратєлі»?.
Може, й справді дамо Донбасу пожити осібно? Росія його не потребує, а ми – зведемо стіну (якщо кошти не осядуть в офшорах). Може, тоді, по горло наївшись плодів «своєї» влади, Донбас зможе оцінити наші зусилля? Чи проситиметься назад, додому, - не відомо. Але бодай зрозуміти, хто хотів йому добра, хто заварював цю криваву кашу, - зможе. А це, скажу я вам, вже результат...
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
Замість постскриптуму: «В сознании человека русского мира закон всегда соотносится с внутренним эмоциональным пониманием справедливости. Если закон этому пониманию не соответствует, то исполнять его не надо. Это и есть особая загадочная русская душа.
На это упирает и гос. пропаганда. Распятые мальчики, выжженные хунтой села Донбасса и т.д., все это давит на эмоции, не имея доказательств и фактов, ибо они в русском мире вторичны.
«Почему решили присоединить Крым?»
«А вы что хотите, что б там всех сожгли, как в Одессе?»
Кирилл Литвин. О цивилизационной разнице. Руфабула
