Дискредитація влади
Я гадаю, що і 2004-й, і 2014-й є знаковими лише тим, що виявили нездатність вітчизняних еліт надалі пропонувати країні будь-які конструктивні рішення. Можливо, говорити про еліти тут зовсім навіть зайве, бо доволі довгий ланцюжок явищ і поодиноких фактів останніх років аж тепер, – коли державний механізм втрапив у справжнісінький колапс, – виявив, що еліта, по-суті, в нас одна, якщо мати на увазі середовище тих, хто здатен так чи інакше впливати на події. Поділ на «помаранчевих», «блакитних», «білих», «рожевих» годиться лише для активної частини населення, на верхівці ж усі барви вицвіли, і очікувати будь-яких кардинальних змін не доводиться. "За кого загинули люди, які поставили величезний табір на центральному майдані Києва кілька місяців тому? Звісно, за жодного зі своїх професійних політиків. В Україні усі знають, що тут нема політика, який не був би найгіршим із злочинців... Ті, хто протистояли негоді, небезпеці і врешті кулям не надто перебірливого у своїй жадобі збагачення диктатора, були по зав'язку ситі ганебним фарсом, який довів Україну до руїни. Вони вже мали досить. Можливо, вони мріяли стати вільними. Ці речі минають. На ранок політики прокинулись такими самими, як були". Ґабріель Альбіак. Російські матрьошки.
Тут не йдеться про якусь провідницьку ідею, яка об’єднує позірно антагоністичні чи навіть близькі табори. Тут мова про те, що українська влада настільки вгрузла у своїх внутрішніх зв’язках, взаємозалежності, приватному інтересі, який можна легковажно назвати корупцією, що там, нагорі, кожен крок того чи іншого діяча диктується не озиранням на «народ», а на можливі адекватні чи ні кроки опонента. «Легковажно» – тому, що корупцію у нас трактують як «те, у чому я не беру участі» (Дм. Видрін).
Якщо порухи прогнозовані, – процес переходить у так звану «переговорну» фазу, коли ж маємо справу з несподіваним винаходом (зазвичай, «кидком») або ж діями поза усталеними рамками – істеричні реакції нагадують сварню перекупок на базарі.
Каста владоможців настільки зміліла, що кожен, знаючи все про іншого, розуміє наперед його можливі ходи. Вона ж, ця каста, змаліла до вкрай вузького кола фігурантів. До речі, замкненість, індеферентність еліти, вичерпаність її кадрового потенціалу, можливо, чи не найпереконливіший аргумент на користь майбутніх виборів.
Якщо так, то на майбутніх виборах народ (за твердженням ще одних розумників – «джерело влади») має дати собі звіт у тому, що всі відомі досі особи з тих, кого йому запропонують, – дискредитовані, корумповані, нечесні посягачі на владу. Це важко надається до пояснень, але витівки нинішніх керманичів зайшли так далеко, що аби виборсатися з багна, слід просто потопити у ньому усіх, хто його каламутив.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
