Два українці - три гетьмани
Стаття 1 Конституції України
Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
І хто скаже, що вона суверенна? Хто скаже що вона незалежна? Хто скаже, що вона демократична? Хто скаже, що вона соціальна? Хто скаже, що вона правова? Це просто слова на папері... папір все стерпить....
Але ж треба дивитись правді в очі...так було завжди. Навіть в час боротьби за Волю в 40-ві роки,незважаючи на унікальний героїзм,жертовність вояків УПА,через звичні амбіції лідерів,було втрачено все. Варто прочитати хоча б книгу Бульби-Боровця "Армія без держави".
А тепер? В кінці 80-х я був на вулиці. Ми,молоді хлопці й дічата зі "Спадщини",Студентського братства, Товариства Лева,були в перших рядах і,були готові на все і до всього.
На вулиці ще був есесесер.
Ми кричали до людей:
- Ганьба байдужим!
Скільки було надії! Який був ентузіам... Ось тільки... Ніяк не міг уявити, яким чином Харків, Донбас чи Одеса можуть стати українським. Один раз висловився - поки буде Східна Україна, справжньої України не буде. Це було в 1989 році. Як в воду дивився. Спочатку вони вибрали президентом Кравчука, який законсервував УССР так що і до цих пір невідомо як цю квазідержаву змінити.
Тому й,настільки боляче було мені,як і багатьом з нас в 91-му,коли при владі залишились ті ж... Вони перефарбувались,стали,раптом побожними націоналістами,але зберегли свою злодійську комуняцьку суть.
Потім пішли злочинні червоні директори, яловий Ющенко і нарешті зек-рецидивіст. Який сюрприз східняки далі підсунуть українцям - невідомо. Здається, далі вже нікуди. Але, впевнений, ці таваріщі дуже здатні на різні витівки. Ось проголосують за заборону назви Україна! І хоч би хни...
А далі...маєм те,що маєм(с). Купа партій...партєєк...об"єднань...
Партія любителів України...любить Україну.
Міфічну Україну...і ставок, і млинок, і вишневенький садок....
А на людей, які живуть в тій Україні, на їх біди, проблеми, тій партії глибоко начхати.
Як,зрештою всім партіям.
І їх кєровцам.
Всі оці "опозиціонери",в політиці не перший день.
А віз і нині там.
Особисто я не бачу реального виходу.
Погляди свої не міняв і міняти не збираюсь...був,є і помру українцем.
Але зараз...
Я не бачу нікого,хто здатний очолити...не те,що майбутню державу...навіть рух боротьби з совдепівським режимом.
НЕ БАЧУ.
Знову процитую Паламаря
"Ведмедів ми ніколи не любили. Ні чужих, ні своїх. Чужих зрозуміло чому. А своїх не любили трикратно. За зраду, що завжди в світі вважалася найтяжчим гріхом. За те, що запродали нас в рабство чужинцям. І ще більше за те, що, вислуговуючись перед чужинцями, прагнучи за всяку ціну догодити .та запевнити їх у своїй уже й не ведмежій, а собачій вірності, вони тяжче знущалися з нас, ніж чужинці. Тому й при найменшій нагоді своїх Ведмедиків ми вішали першими. З Шевченковим презирством на устах: "Раби, підножки, грязь Москви, варшавське сміття...".
Вільні народи Бог милував від такої ненависті. Приміром, у зарубіжних посібниках з правил доброго тону читаємо, що треба шанувати і любити керівників усіх рангів, бо вони несуть на своїх плечах нелегкий тягар відповідальності за життя—буття нації, злагоду і порядок в країні. Знайти щось подібне в нашій етичній літературі просто неможливо. Для нас віками вважалося добрим тоном якраз протилежне: не мати ніякої поваги до представників чужинської влади, не визнавати за ними ніяких позитивних якостей, а коли траплялася можливість ошукати їх бодай на копійку, то це вже було геройством. Багатовікова звичка — друга натура...
Та час не стоїть на місці — в Україні відбулася національна революція. Тиха, мирна, бо здійснив її ніхто інший, як Малпенко Мартин — майже без участі Осла та Цапа. (Може, саме тому вона й мирна). За рік наперед її "офіційно" прорік відомий віщун Павло Глоба, який застерігав, що Україна стане незалежною, але згодом перетвориться в оплот посткомуністичного консерватизму в центрі Європи і, не знайшовши виходу з того тупика, знову попроситься до Союзу. Засліплений ейфорією сподіваної волі, мало хто задумався над останніми словами віщуна. А дарма! Бо здається мені, що вони починають збуватися.
Сьогодні для всіх стало очевидним, що для національного відродження нам явно забракло шляхетних і мудрих державних мужів при явному надмірі Кайдашевих дітей та Шельменків. Хоч таке співвідношення прогнозувалося заздалегідь, ми не можемо ставити його собі у вину. В умовах зовнішньої — фізичної і внутрішньої — духовної окупації (кожен п'ятий серед нас — росіянин), в умовах соціальної і культурної резервації (трудові низи під недремним оком у "щасливих" колгоспах, на заводах, інтелігенція — в комсомольських та партійних лавах, чужа мова, чужа ідеологія проникала вже на наші кухні та в спальні, основні відповідальні пости і позиції — під контролем колоністів та незчисленних "благонадійних" ренегатів) українці не мали ніяких можливостей видати зі свого середовища державних мужів. Тому в цьому відродженні нами рухала не стільки воля до перемоги, скільки інстинкт самозбереження — щоб якось вижити. Але з такого інстинкту великі люди не народжуються.
Героїв ми і справді не побачили. Влада несподівано впала на голови революціонерів — дисидентів, поетів, художників, професорів вузів (один лише Тернопільський педінститут вирядив цілу когорту), учителів, лікарів, навіть виховательок дитячих садків та годинникових майстрів, які, правди ніде діти, не мали і не могли мати хоча б сякого-такого досвіду адміністративної, господарської, управлінської роботи. Вони, радісно збуджені і трохи розгублені від несподіваного фарту, повсідалися в кабінетах переможених владоможців — справжньої адміністративно—командної гвардії радянських партократів—господарників, добре відселекціонованої і вишколеної попереднім режимом, здатної, що не кажіть, витискати останні сили з посполитих, довести можливості планової господарки до крайніх меж примусового розвитку, — от тільки не в той бік тягли воза. Повсідалися й заспокоїлись, гадаючи, що досягли свого...
