Доки триватиме війна?
Нині, 2014-го, через сто літ після вибуху цієї катастрофи, змінився характер бойових дій, їхні стратегії і тактики, зрештою, кардинально іншими стали учасники баталій. Але сентенція Барбюса залишається актуальною, - особливо у сьогоднішній Україні, де мирне протистояння деградованої і делегітимізованої влади та більшості мешканців невблаганно набирає рис громадянського конфлікту.
Недавно Тарас Кузьо у блозі «Тижня» висловив думку про те, що сьогодні ми всі революціонери. "Усі ми сьогодні "ультрас", - пише оглядач "Обкома". Цей діагноз опосередковано підтвердили і підписанти листа «Ми не екстремісти!», опублікованого «Критикою». «Ми – помірковані люди мирних професій, маємо різне етнічне походження і мешкаємо в різних регіонах… Ми не вважаємо, що коктейль Молотова або кидання каменів можуть бути інструментами для відстоювання своїх цінностей. Попри це, ми заявляємо про свою солідарність з тими, хто сьогодні змушені застосовувати ці інструменти», - пишуть вони.
Цілком поділяючи викладені погляди, я скажу те, що, звісно, висить у повітрі, але чомусь не проартикульовано досі жодним із інтелектуалів чи публічних осіб. Коли влада змушує мирних громадян застосовувати «коктейлі Молотова» і чинити спротив ґвалтівникам своїх прав і свобод, вона мусить піти, або ж її обов’язково слід змусити піти.
Це власне вона, влада, вирішила, що війна – найкращий спосіб розв’язання зубами вузла, який не піддається полагодженню язиком. Вона відмовилася не тільки спілкуватися із громадянами людською мовою, вона взагалі не хоче чути людської мови, заплющує очі на людські страждання, спровоковані своєю ж недалекоглядною, ба більше, - злочинною політикою.
Радикалізація настроїв людей, які направду далекі від сприйняття насильства, мотивами яких завжди були гуманізм, пошуки порозуміння і гармонії, - теж на карбі влади. З’ясувалося, що у центрі Європи у нещадному герці зійшлися два паралельні світи – світ, де завжди шанувалася людська гідність, і світ кримінальників, народжений в зонах пізньосовєтського часу, зі своїми, спотвореними до фарсу «понятіями» про добро і зло, честь і сумління.
Це – перш за все, війна принципів. Правди і брехні, захланності і альтруїзму, жертовності і ницості, духовності і цинізму. Це – війна вибору, життєвих орієнтирів, прагнень і мрій.
"Коли 19 січня наелектризований натовп узявся завзято розгойдувати автобус, який відділяв протестувальників від ланцюга бійців ВВ, якась дама, охнувши, скрикнула: "Все, кінець..." Юнак у камуфляжі й "балаклаві", що стояв поруч, хрипло промовив: "Це тільки початок...", - пише в останньому числі "Дзеркало тижня".
Тут не варто очікувати перемир’я. Навіть якщо і прийде тимчасове затишшя з поверненням долистопадового статусу кво, це лише зажене людські пристрасті у льох підсвідомості, і колись вони знову вибухнуть, ще потужніше і, звісно, ще безкомпромісніше. «Обираючи менше зло, пам’ятай, що ти все ж обрав зло», - сказав хтось із великих. Та наша проблема у тому, що в українській ситуації немає меншого зла, ми вже давно минули фазу, коли наш вибір зводився до глухого кута безваріантності. Дотеперішній конформізм викристалізував протилежності до чистоти алмазу, і тепер, на жаль, ми живемо у світі, де чорне є чорним, а біле – білим, у світі без напівтонів і напівмиру.
Щоб завершити цю війну, доконечно потрібно, аби ті, «хто вмирає на полі бою», не вмирали, а перемогли.
Ігор Гулик, головний редактор Львівської газети
