"Де закінчується мораль - починається пекло"

Повідомлення ЗМІ про те, що в одному з басейнів Єгипту втопився брат колишнього міністра доходів і зборів в уряді М. Азарова, навіяв тему для роздумів,

І знову з розряду т. зв. табуйованих суспільством.

Так уже повелося, що про мертвих – «або добре, або нічого».

Не знаю, хто і коли впровадив це правило, і чи справді воно є аж таким високо моральним, як би цього хотілося, найперше,  всім тим, хто за життя або не давав про себе сказати, або не хотів чути, а по смерті – вже й «не можна».

Може, якщо людина прожила скромне життя, не виставляючи себе і свої дії на суспільне обговорення, такий підхід має певний сенс. Але, коли особа  прагнула публічності, робила все за життя, аби про неї знали, говорили, пліткували – будь-що, лише б пам’ятали, то невже після своєї смерті вона раптом захоче забуття?

Погоджуюсь, тема вимагає дискусії.

Та не перестаю дотримуватися думки, що в людському суспільстві найстрашніше навіть не зрада і готовність чинити зло, а МОВЧАННЯ і БАЙДУЖІСТЬ.

Саме через мовчання і байдужість одних, зраджують і чинять зло інші.

Це відома аксіома…

Зрештою, можна припустити, що правило «про мертвих» встановлене саме «для живих»: яке значення, тим, кого вже нема, хто і що про них скаже? Вони «живуть» уже іншими правилами Божих законів, і про це чітко сказано у Біблії: мертві належать мертвим, а живі – живим.

Гасло «говорити добре або нічого» встановлене для живих і, власне, самими живими.

Цо це вони найбільше страждають від смерті рідної чи близької їм людини.

Це їх заливають сльози і розриває розпач: як жити далі, втративши частинку себе, того, кого любив, з присутністю кого в своєму житті будував плани на майбутнє?!

І, щоб ще більше не ятрити  згорьовану душу живого, встановили неписане правило мовчати про померлого.

Проте, і в цій делікатній темі не все так просто.

Зрештою, всюди, де лише є присутність такого сотворіння, як людина, - усе зразу стає непрОстим.

Часто надмогильні сльози – це не лише прояв великого жалю, але й безмежних претензій:

Чому ти так рано (чи пізно) мене залишив?..

Чому не виконав усіх своїх обіцянок?..

Чому так мало ( або недостатньо) мені залишив?..

Таких «чому?» є рівно стільки, як і тих, хто когось оплакує.

Обминаючи цю делікатну тему, не бажаючи розгнівати когось чи накликати на себе негатив, ми стаємо співучасниками тієї самої байдужості, котра вбиває і особу, і суспільство, і людство.

Бо дуже часто провина живих  приводить до передчасної смерті  інших; а відхід з життя – це  одночасно урок для тих, хто залишився.

Бо дуже часто фізична смерть означає кінець страждань для самого померлого і для тих, кому його життя причиняло страждання; а часом смерть однієї людини стає початком страждань для інших.

А що робити тим, кому підходять нещодавно сказані (не пригадую ким) слова про В.Путіна: «Як це жити, знаючи, що мільйони людей чекають твоєї смерті»?

А що робити тим, після смерті яких тисячі людей, якщо й не радісно, але з полегшенням  видихають: «Так йому і треба»?

Як ви здогадась, мова йде про епопею смертей в Україні, які вже встигли охрестити і «кара Господня», і «відстріл українофобів», і «табір біло-голубих відходить у небо», «водойми тягнуть «регіоналів» на дно»… 

Для когось вони  виглядають дивними, а для когось – цілком закономірними…

Звичайно, окремо від усіх у цьому списку   загибель  33-річного Віктора Януковича.

Якби смерть була іншою, навіть у звичайному ДТП, то завжди залишались би можливості звинуватити КОГОСЬ у навмисному вбивстві. А так…

Одержимий страхом за власне життя, оточений сотнями охоронців Янукович-старший, певне, й в страшному сні не передбачив би, що оберігати треба не самого себе. Як і те, що вчасна втеча з вдало вивезеними багатствами не буде гарантією спокійної старості…

Це не зловтішання  чужим горем.

Це констатація відомих фактів, про які так сильно не хочеться думати. Особливо, коли «купаєшся в шоколаді» й  від розчерку пера твоєї ручки залежить доля фактично кожної людини в цілій країні.

Це нагадування, що вислів «за все у цьому житті доведеться сплатити» - не просто красиві слова, це аксіома життя. Як і те, що «чим більше отримуєш за життя можливостей, тим більше з тебе питатимуть згодом».

Жодна емоція цього світу не залишається непоміченою Небесами.

У це можна не вірити.

Про це можна не думати.

Але так само, як незнання законів не звільняє від кримінальної відповідальності, невіра в дію Вселенського Закону не дає змоги сховатися від його Рішення.

Про це треба говорити.

Про це треба нагадувати.

Кожен із нас, живих, відповідальний за себе і власних дітей. Наші вчинки сьогодні – це завтрашній день синів і доньок.

Хто знає ці правила, то навіть отримавши гіркий урок від долі й втративши дорогу йому людину, ніколи не опускається до прокльонів і погроз.

Прикладом високої моральної гідності є відповідь в інтерв’ю газеті «Високий Замок» (м. Львів, 12-18. 03.2015 р.) матері Кузьми Скрябіна, коли її запитали про можливість улаштування  навмисного замаху на його життя: «Не молоковоз вбив Андрія, а людська байдужість – на місці, де загинув Андрій, тільки за цю зиму було 16 ДТП! (…) ВОРОГУ НЕ ПОБАЖАЮ того, що пережила, НАВІТЬ  Путіну, цьому сатані…»

І прикладом повної протилежності стали слова матері розстріляного Олеся Бузини: « Я ПРОКЛИНАЮ. Я прошу Бога, щоб до 20-го коліна весь рід хоронив дітей…» - на які соцмережі «відповіли»: «Для начала надо было привить любовь своего сына к Родине! Тогда не было бы за что проклинать», «А чому не просила у Бога розуму для цього зрадника?»,  «Справді віруючий не проклинатиме», «Надо было следить за своим мальчиком», «Вона прокляла ФСБ?»…

Як часто говорили в СРСР: «два світи – дві долі».

Дві жінки, дві матері - два сини, два громадянина…

«Діти були б кращі, якби батьки були інші», - стверджує Роман Рудий і додає: «Не вкладеш власних думок у голови своїх дітей, не розчистивши для них місце власним прикладом».

Хтось із читачів зауважить: навіть, якщо смерть людини – це урок для оточуючих, то ж вмирають не лише зрадники і вороги, і,  видається, що вони вмирають навіть значно рідше.

Смерть, як і будь-яка з форм людського страждання, - це один з проявів любові Бога до нас, яку, очевидно збагнути і сприйняти найважче, навіть не дивлячись на особистий приклад Ісуса Христа.

Так, Бог – це любов. Але Божа любов – це не вседозволеність.                                                                 

Давайте відповідати чесно: чи був би спротив українців у протистоянні російській загрозі окупації, якби не було ТИХ, хто став Небесною сотнею?

Але чи вистачило б одних емоцій відплати за смерть Героїв, якби не ці, інші смерті, котрі виглядають підтвердженням існування вселенської  Божої Справедливості, за яку все-таки варто боротися?

Смерть – це вищий пілотаж філософії буття.

Дуже часто мертвим є життя безлічі з нас, і фізична смерть -  лише формальна констатація цього факту.

Але й дуже часто саме фізична смерть робить людей безсмертними.

Серед числа котрих опинитися – свідомий вибір кожного.

А ще - це колосальна відповідальність ближнього, бо «є помилки, що ставлять крапку» (Р. Рудий) не лише у власному житті…