Чи є межа людським стражданням
23 листопада 2013, 21:01
В ХХ столітті українська нація отримала гіркий досвід, в результаті чого може дати відповідь на це питання
Чи є межа людським стражданням? В ХХ столітті українська нація отримала гіркий досвід, в результаті чого може дати відповідь на це питання. Якого полегшення чекає людина після страшних мук і чи чекає взагалі? І чим вони для неї можуть закінчитись? Полегшенням і загоєнням душевних та тілесних ран… смертю… для когось мабуть і смерть була полегшенням. Яким чином з'явились на світ ті, хто уповноважив себе прирікати на безмежні страждання цілий народ? Які диявольські експерименти були покликані для винищення свідомих прошарків та цілих поколінь? Ці питання залишимо в якості риторичних?
Можна тільки уявити, що відчуває вбита горем мати, яка змушена безсило спостерігати за тим, як її малі безпомічні діти згасають як свічки від голоду. Страшно явити, що пережили люди, котрі обезсиліли від голоду, були кинуті до братських могил, змогли вибратись і вижити, яка це психологічна травма, яке горе. В чиїй голові зародилася та абсурдна сатанинська логіка, за якою край з найкращими найродючішими чорноземами та щедрим врожаєм стає оповитий трупним запахом принесеним жовтим князем? Їх імена й мотиви добре відомі і не потребують зайвого наголошення.
Люди старшого покоління, яким пощастило не бути свідками подій 1932–1933 років запитують мене: "навіщо знову повертатися до тих подій і турбувати пам'ять їх свідків"?! Відповідь моя завжди однакова. Ми пам'ятаємо своїх померлих родичів, сумуємо за ними, вшановуємо їх пам'ять. Особливо сумуємо за найближчими та найріднішими, за тими, хто помер не своєю смертю за трагічних обставин. Не повертатися та не ворушити означає забути, а це, у свою чергу, є несправедливим по відношенню до мільйонів, які померли трагічно, в муках, тож ми маємо пам'ятати ні в чому не винних предків, співвітчизників, хліборобів, які повільно померли страшною смертю чи були вбиті, намагаючись добути шматок хліба для себе та своїх сімей. І все це за волею і бажанням тих, хто не мав ніякого морального права вирішувати їх долю, тим більше таким чином! Пізніше, в 1937 році злочинний більшовицький режим почне з-поміж інших знищувати й тих, хто пам'ятав і хотів донести свої спогади до прийдешніх поколінь.
А тим часом американський журналіст отримує Пулітцерівську премію за статтю, в якій спростовує факт Голодомору в Україні, при цьому навіть не побувавши в жодному українському селі.
І нехай у час страшного суду мільйони душ, закатованих, заморених голодом, страчених людей, які втратили спокій і навіки залишились у стані відчаю, хто пізнав цю межу, межу страждань, одним могутнішим у мільйони разів, ніж труби Єрихону чи канонади всіх воєн на землі, ревучим, змітаючим все на своєму шляху, несамовитим голосом вкажуть на тих, хто вирішував, що мільйони повинні померти, на тих, хто прирік їх на ці страждання. І нехай тепер вони зазнають ні з чим не зрівнянних страждань за свої гріхи і будуть горіти вогнем у сотні разів сильнішим, ніж ті голоси в їх всесвітньому масштабі. Тоді й настане справедливість. А поки ми мусимо зробити все, щоб цю справедливість відновити в сучасному світі.
Мусимо пам'ятати, шанувати, оплакувати, карати.
Великий Голодомор – одна велика трагічна історія. Але містить вона мільйони розділів, які по суті своїй не менш трагічні. Саме індивідуалізація доль людей, громад, сіл допомагає краще збагнути цей жах.
Ця історія про те, як люди твердо вирішили зберегти пам'ять і донести її до прийдешніх поколінь, але зазнали переслідувань, змучені голодом, на грані смерті, постраждали знову за те, що записали імена померлих родичів, друзів, сусідів… померлих від голоду.
Нерідко, після того, як голод згас і в головах людей з'явилися якісь думки, окрім як вижити, вони нерідко складали списки своїх родичів, сусідів чи просто односельчан, яких забрав голод. Не важко здогадатися, що совєтська окупаційна влада оголошувала ці списки творінням рук "ворогів народу".
Подібний список у 1933 році склали жителі сіл Чорна Кам'янка та Юрпіль Буцького району Київської області (тепер Маньківський район Черкаської області). Жодних достовірних даних про цей список не збереглося. Пролити світло могли б списки обліку сімейного стану, введені до Голодомору з метою обліку сільського населення та контролю за його пересуванням. Але всі ці документи були вивезені майже одразу після закінчення Великого Голоду.
Інформації катастрофічно мало. Доводиться опиратися лише на свідчення людей, які пережили цю трагедію, та й вони не дають якоїсь чіткої картини. За свідченнями жителів села, до списку увійшло 887 імен. Коли наприкінці 80-х років тема Голодомору постала відкрито, краєзнавці спробували відтворити той сумнозвісний список. В основному це були дані з пам'яті жителів двох сіл, які були ще живими і могли надати деякі відомості. Вдалося відтворити 422 імені, майже половину.
Під час дослідження Голодомору 1932–1933 років основний акцент припадає на описання самого процесу вилучення зерна та продуктів харчування, виживання людей за умов майже повної відсутності засобів існування і тому подібне. Але якщо брати до уваги події, які передували цьому акту геноциду, то стане ясно, що цю подію слід розглядати не просто як окрему історичну подію, а і як останній акт совєтської окупаційної влади у справі придушення українського визвольного руху, шляхом поголовного фізичного знищення носіїв українського духу, культури, мови, українського генетичного коду.
За кілька останніх років було розсекречено велику кількість документів, залишених радянськими органами. В основному це архіви силових структур. Вони проливають світло на події 1917–1932 років в Україні. В цих документах міститься інформація, яку шляхом обману та пропаганди совєти приховували від українців. До 1932 року український народ зі зброєю в руках захищав своє право на самоідентифікацію, на волю, на свою мову та культуру.
Великий об'єм роботи над цими архівами здійснив голова Київської міської організації Товариства Меморіал імені Василя Стуса Роман Круцик. На основі його праць було створено експозицію "Народна Війна". Відповідно до поданої в документах статистики, в період 1917–1932 років "червоними" було знищено 400 тисяч учасників повстанського руху в Україні. Виступи ці різко припинилися взимку 1932–1933 років.
Після закінчення Другої світової війни на кожен район було створено так звані паспорти, де давався перелік основних даних по районах (економіка, населення, організації та повстанські загони, які діяли на їх території та ін.). Ці паспорти створюють лише загальне уявлення про повстанський рух на території України, але й цих даних вистачає, щоб констатувати, що рух цей був масовим і дуже потужним, хоча, у той же час йому бракувало згуртованості й організованості.
Теперішня Черкащина входила до складу Київщини. Відповідно до зібраних дослідниками даних, на території тодішньої Київщини у період із 1917 по 1932 рік було зафіксовано 296 повстанських загонів.
У 1932 році виступи різко припинилися. Ще одним цікавим фатом стало те, що ще до 1932 року, совєтською владою було введено документи, які були аналогом сучасних актів реєстрації сімейного стану, але суто для селян, щоб контролювати пересування і можливий відтік селянського населення. У 1933 році ці документи різко зникли. Не важко здогадатися, чому.
Найстарше покоління людей, які зараз ще живі, це ті, хто народився у 1920-ті роки. Тому вони здебільшого не пам'ятають подій, які відбувалися в Україні в ті часи. Пам'ять про ці події мають донести до людей історики…
Лише сам факт такого перелому, різкого припинення опору, який не мав конкретного центру, в разі знищення якого вся система, якби така була, могла бути паралізована. Та навіть у такому разі різкого перелому статись не повинно було. Оскільки ж повстання були розрізненими, часто стихійними, то влаштування штучного голодомору могло бути чи не єдиним способом одним зусиллям придушити повстанський рух у такий термін і так синхронно.
Маньківка, Черкаська область, 2011 рік
Можна тільки уявити, що відчуває вбита горем мати, яка змушена безсило спостерігати за тим, як її малі безпомічні діти згасають як свічки від голоду. Страшно явити, що пережили люди, котрі обезсиліли від голоду, були кинуті до братських могил, змогли вибратись і вижити, яка це психологічна травма, яке горе. В чиїй голові зародилася та абсурдна сатанинська логіка, за якою край з найкращими найродючішими чорноземами та щедрим врожаєм стає оповитий трупним запахом принесеним жовтим князем? Їх імена й мотиви добре відомі і не потребують зайвого наголошення.
Люди старшого покоління, яким пощастило не бути свідками подій 1932–1933 років запитують мене: "навіщо знову повертатися до тих подій і турбувати пам'ять їх свідків"?! Відповідь моя завжди однакова. Ми пам'ятаємо своїх померлих родичів, сумуємо за ними, вшановуємо їх пам'ять. Особливо сумуємо за найближчими та найріднішими, за тими, хто помер не своєю смертю за трагічних обставин. Не повертатися та не ворушити означає забути, а це, у свою чергу, є несправедливим по відношенню до мільйонів, які померли трагічно, в муках, тож ми маємо пам'ятати ні в чому не винних предків, співвітчизників, хліборобів, які повільно померли страшною смертю чи були вбиті, намагаючись добути шматок хліба для себе та своїх сімей. І все це за волею і бажанням тих, хто не мав ніякого морального права вирішувати їх долю, тим більше таким чином! Пізніше, в 1937 році злочинний більшовицький режим почне з-поміж інших знищувати й тих, хто пам'ятав і хотів донести свої спогади до прийдешніх поколінь.
А тим часом американський журналіст отримує Пулітцерівську премію за статтю, в якій спростовує факт Голодомору в Україні, при цьому навіть не побувавши в жодному українському селі.
І нехай у час страшного суду мільйони душ, закатованих, заморених голодом, страчених людей, які втратили спокій і навіки залишились у стані відчаю, хто пізнав цю межу, межу страждань, одним могутнішим у мільйони разів, ніж труби Єрихону чи канонади всіх воєн на землі, ревучим, змітаючим все на своєму шляху, несамовитим голосом вкажуть на тих, хто вирішував, що мільйони повинні померти, на тих, хто прирік їх на ці страждання. І нехай тепер вони зазнають ні з чим не зрівнянних страждань за свої гріхи і будуть горіти вогнем у сотні разів сильнішим, ніж ті голоси в їх всесвітньому масштабі. Тоді й настане справедливість. А поки ми мусимо зробити все, щоб цю справедливість відновити в сучасному світі.
Мусимо пам'ятати, шанувати, оплакувати, карати.
Великий Голодомор – одна велика трагічна історія. Але містить вона мільйони розділів, які по суті своїй не менш трагічні. Саме індивідуалізація доль людей, громад, сіл допомагає краще збагнути цей жах.
Ця історія про те, як люди твердо вирішили зберегти пам'ять і донести її до прийдешніх поколінь, але зазнали переслідувань, змучені голодом, на грані смерті, постраждали знову за те, що записали імена померлих родичів, друзів, сусідів… померлих від голоду.
Нерідко, після того, як голод згас і в головах людей з'явилися якісь думки, окрім як вижити, вони нерідко складали списки своїх родичів, сусідів чи просто односельчан, яких забрав голод. Не важко здогадатися, що совєтська окупаційна влада оголошувала ці списки творінням рук "ворогів народу".
Подібний список у 1933 році склали жителі сіл Чорна Кам'янка та Юрпіль Буцького району Київської області (тепер Маньківський район Черкаської області). Жодних достовірних даних про цей список не збереглося. Пролити світло могли б списки обліку сімейного стану, введені до Голодомору з метою обліку сільського населення та контролю за його пересуванням. Але всі ці документи були вивезені майже одразу після закінчення Великого Голоду.
Інформації катастрофічно мало. Доводиться опиратися лише на свідчення людей, які пережили цю трагедію, та й вони не дають якоїсь чіткої картини. За свідченнями жителів села, до списку увійшло 887 імен. Коли наприкінці 80-х років тема Голодомору постала відкрито, краєзнавці спробували відтворити той сумнозвісний список. В основному це були дані з пам'яті жителів двох сіл, які були ще живими і могли надати деякі відомості. Вдалося відтворити 422 імені, майже половину.
Під час дослідження Голодомору 1932–1933 років основний акцент припадає на описання самого процесу вилучення зерна та продуктів харчування, виживання людей за умов майже повної відсутності засобів існування і тому подібне. Але якщо брати до уваги події, які передували цьому акту геноциду, то стане ясно, що цю подію слід розглядати не просто як окрему історичну подію, а і як останній акт совєтської окупаційної влади у справі придушення українського визвольного руху, шляхом поголовного фізичного знищення носіїв українського духу, культури, мови, українського генетичного коду.
За кілька останніх років було розсекречено велику кількість документів, залишених радянськими органами. В основному це архіви силових структур. Вони проливають світло на події 1917–1932 років в Україні. В цих документах міститься інформація, яку шляхом обману та пропаганди совєти приховували від українців. До 1932 року український народ зі зброєю в руках захищав своє право на самоідентифікацію, на волю, на свою мову та культуру.
Великий об'єм роботи над цими архівами здійснив голова Київської міської організації Товариства Меморіал імені Василя Стуса Роман Круцик. На основі його праць було створено експозицію "Народна Війна". Відповідно до поданої в документах статистики, в період 1917–1932 років "червоними" було знищено 400 тисяч учасників повстанського руху в Україні. Виступи ці різко припинилися взимку 1932–1933 років.
Після закінчення Другої світової війни на кожен район було створено так звані паспорти, де давався перелік основних даних по районах (економіка, населення, організації та повстанські загони, які діяли на їх території та ін.). Ці паспорти створюють лише загальне уявлення про повстанський рух на території України, але й цих даних вистачає, щоб констатувати, що рух цей був масовим і дуже потужним, хоча, у той же час йому бракувало згуртованості й організованості.
Теперішня Черкащина входила до складу Київщини. Відповідно до зібраних дослідниками даних, на території тодішньої Київщини у період із 1917 по 1932 рік було зафіксовано 296 повстанських загонів.
У 1932 році виступи різко припинилися. Ще одним цікавим фатом стало те, що ще до 1932 року, совєтською владою було введено документи, які були аналогом сучасних актів реєстрації сімейного стану, але суто для селян, щоб контролювати пересування і можливий відтік селянського населення. У 1933 році ці документи різко зникли. Не важко здогадатися, чому.
Найстарше покоління людей, які зараз ще живі, це ті, хто народився у 1920-ті роки. Тому вони здебільшого не пам'ятають подій, які відбувалися в Україні в ті часи. Пам'ять про ці події мають донести до людей історики…
Лише сам факт такого перелому, різкого припинення опору, який не мав конкретного центру, в разі знищення якого вся система, якби така була, могла бути паралізована. Та навіть у такому разі різкого перелому статись не повинно було. Оскільки ж повстання були розрізненими, часто стихійними, то влаштування штучного голодомору могло бути чи не єдиним способом одним зусиллям придушити повстанський рух у такий термін і так синхронно.
Маньківка, Черкаська область, 2011 рік
