За столом із наперсточниками
Уже висловлено чимало конспірологічних версій з приводу недільного «акту примирення» - звільнення адмінбудівель, розблокування Грушевського тощо. Хоча, як на мене, причини лежать на поверхні: опозиція просто «злила» Майдан, бо не бачила сенсу у подальшому його стоянні. Причому, «злила» не за дякую, а в обмін на конкретні речі.
Гадаю, всі пам’ятають, як спецпідрозділ «Беркут» штурмував офіс (чи сусідів офісу) «Батьківщини», як звідти вивозили сервери і сейфи. Подейкували про мільйонні суми готівкою і про плани державного перевороту. Звісно, до цієї інформації і тоді, і зараз слід ставитися обережно. Але вражає один штришок: розпочавши оперативно кримінальне провадження за фактом спроби повалення державного ладу ГПУ так само хутко закрила його. Без усіляких там законів про «амністії», мабуть, просто серйозно порозмовлявши з фігурантами...
Кажуть також, що недільне примирення спровоковане надіями опозиції на радикалізацію Майдану. Мовляв, нашим «європейським» опо якось не з руки відкрито закликати народ до активніших дій, тож, сподіваючись на звичну бездіяльність (читай - вичікування) влади, вони певні, що повстанці самі рушать на Банкову і просто внесуть обожнюваних ними лідерів у президентські палати.
Мушу визнати, що Майдан після неділі таки радикалізувався. Однак його злість і відчай чомусь тепер адресовані не стільки владі, скільки опозиційним невмійкам. Народ же чудово усвідомлює, що всі ці ритуальні обіцянки захистити від репресій кожного українця – це мантри заспокоєння для самих очільників опозиції. А реальні інструменти репресій, ба більше – мотивації до таких кроків (щоб надалі не виступали) залишилися у влади. І мало сумнівів, що вона ними побрезгує скористати. Зрештою, чи чули ми бодай про одне симетричне кримінальне провадження проти харківських «тітушок» чи «оплотовцев»? Їм і надалі вільно «гуляти» вечірніми вулицями південно-східних міст і столиці? І жодних амністій вони не потребують...
У принципі, чи варто було прогнозувати, що політики цілком і повністю стануть на бік Майдану, не спробувавши використати його у своїй власній грі. Грі, як зауважено, із шулерами, але, у принципі, з людьми приблизно того ж таки складу розуму, поведінковими стереотипами, сенсами власного існування. Людьми, з якими досі доводилося не лише мінятися ролями (сьогодні ти – влада, а завтра нею буду я). Як резонно зауважує Андрій Плахонін, «виявилося, що в перейняті у протестувальників гасла вони (опозиціонери – Авт.) вкладали зовсім інші смисли. Майдан говорив про геть інакшу державу, а промовці – про вибори. Майдан хотів Революції. Політики самі не знали чого хотіли». Точніше, знали, але не зізнавалися. Навіть самим собі.
Зрештою, опозиція ще гірко пошкодує за цю спробу гри з шулерами, за угоду з дияволом. Ледь стартує президентська кампанія, як із прокурорських шаф почнуть вивалюватися кістяки «майданної доби», і годі тоді передбачити усі юридичні перипетії тих, хто нині легковірно вважає, що на хвилі народного невдоволення йому дістанеться головний трофей. Радше, народ мовчатиме, визначившись із вибором вже сьогодні. Коли його вкотре зрадили на догоду власним інтересам.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
