За що я не поважаю українських політиків?
Важко не погодитись із словами патріарха Любомира Гузара. Адже є багато вмотивованих причин не поважати українських політиків. Це розгул корупції, розвал економіки, занепад армії, втрата української ідентичності, загрозливі тенденції, щодо суверенітету і національної безпеки, всплеск криміналу, тиск на бізнес, політичні переслідування та їхня унікальна продажність і відсутність державного мислення. Та чого гріха таїти, їх не любить та не поважає переважна кількість населення нашої держави.
А у мене є своя, особлива причина їх не поважати. Це їхня феноменальна навичка сплюндрувати все, за що вони візьмуться робити, до чого доторкнуться своїми "чистими руками". Ці політики, це вбивці істини, які, своїми непрофесійними діями, перекривлюють суть речей та явищ в реальній українській політиці, до невпізнавання.
Колись вони сплюндрували поняття української незалежності. Адже реальна незалежність, це незалежність політична, економічна, енергетична, інформаційна та навіть і продовольча самодостатність. Тобто усе те, що не зроблено за останні майже 22 роки новітньої історії України, та втрачено такий дорогоцінний час. Загублене ціле покоління українців у шість мільйонів громадян. Про яку реальну українську незалежність ми можемо говорити, коли економіка напряму залежить від експортних операцій, енергетика від імпорту, а національна валюта прив’язана до долара, а не до реальної вартості товару, а "політики" заглядають в рот або Кремлю, або Білому дому.
Після цього, ці політики сплюндрували демократичні устави, вибори та мітинги, як явище народного волевиявлення, коли почали платити гроші, за участь в них. Тоді перестали ходити на вибори і на мітинги ті, хто щиро вірив їм і підтримував їх, бо приймати участь у так званому фарсі за ідею, поряд з проплаченими "тушками" стало гидко і принизливо. Після того, будь які політичні чи громадські акції протесту, почали сприйматись як проплачений піар політиків. Тому соціальні протести часто супроводжуються із вимогою про відсутність будь якої партійної символіки. Адже вони нічого кращого і дешевого не придумали для себе, тільки як приходити на акції протесту і "засвітитись" у ЗМІ, при тому, нічого не допомагаючи протестуючим. Дійшло до абсурду, що окремі "периферійні діячі" заявляють про створення опозиційних партій до влади, у якій самі же і перебувають.
Сплюндровано і "стовп демократії", незалежність "четвертої влади", вільних та демократичних ЗМІ, після того як "політики" почали сворювати свої, власні і підконтрольні, засоби масової інформації з метою доведення до свідомості громадян, своєї доцільності для суспільства. Вони почали використовувати це, як один із основних засобів приходу до влади, тиску і шантажу на конкурентів, площадкою для висвітлення компроматів, з метою розправи з "опозицією", як засіб масштабного впливу на свідомість суспільства в особисти інтересах. Максимально комерціолізувавши журналістику, обмежили професійну можливість журналістів на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань.
Також сплюндровано демократичні механізми прийняття законних рішень. Одні, в меншості, голосують чужими картками, не нехтують ні влада ні опозиція (в різні періоди) другі блокують трибуни, захоплюють туалети та бойкотують пленарні засідання, при тому, не забуваючи отримувати зарплату та користатись привілейованими пільгами та посадовим становищем. Треті, через референдум, проштовхують свої економічні інтереси, маніпулюючи демократичним правом суспільства на прийняття рішень, підмінюють конституційні функції органів державної влади, розраховуючи на колективну безвідповідальність і безкарність.
Кожна партія, окремо узурпувавши, сплюндрувала поняття "український народ", самовільно відкидаючи тих, хто не притримується їхніх поглядів, тим самим, поділивши українців на східняків та західників, на біло - синіх та помаранчевих, на канонічних і неканонічних православних та уніатів, на "русскоязычных" та україномовних. Але ж у складі українського народу є представники різних національностей, прихильники різних ідеологій, конфесій, уподобань, і навіть діаметрально протилежних поглядів.
А сьогодні окремі політики, із табору демократичних сил, особливо прославились, сплюндрувавши поняття, до якого українці вдаються в крайньому випадку - "народне повстання", заявивши, що вони "оголошують народне повстання". Але ж повстання не можна оголосити, його можна розпочати, запаливши іскру гніву, і при тому маючи широку, критичну підтримку народних мас. Адже повстання, це не телевізійне шоу на телеканалах олігархів, де говорять про щось, а конкретно про ніщо. Адже повстання, це коли доведені до відчаю громадяни, беруть в руки що можуть, щоб нанести рішучий удар по бандитській владі та займають державні установи, відбирають майно у корумпованих чиновників та розправляються із їхніми сім’ями, мстять за роки принижень і соціальної несправедливості, ведуть бій із загонами вірних режиму міліціонерів і військових, кидаючи в них пляшки із запалювальною сумішшю та камінням.
Так, що шановні політики, не зліть і так озлоблених людей, оголошуйте ці речі, які вам доснаги. Наприклад час чергового телешоу, де проходитиме сеанс вашого особистого словоблудства і власного піару.
