Євромайдан - Майдан гідності - війна
Усі знали, що наша влада здатна на зло, однак до останнього сподівались, що вона не перейде межу людського життя. Втім це сталося. Є загиблі. Це як ніколи сильно об'єднало людей. Немає жодних політичних суперечок. Всі єдині в тому, що народ повинен поставити злочинних "правоохоронців" на коліна перед українцями. Вже немає надії на ЄС та США, не вірять тут і в перехід на бік народу міліції чи військових. На мирне вирішення конфлікту майже ніхто не сподівається. Тому і готуємось до найгіршого...
Усі мають страх, однак він притуплюється, коли думаємо, в якій країні ми прокинемося після того, коли безславно підемо по домах. Коли думаємо про те,в якій країні будуть жити наші діти...
Страх пропав. "Беркуту" ніхто не боїться, як грізно вони не гриміли б своїми щитами. 90% Майдану йдуть на лінію фронту на Грушевського, де беруть більше чи менше активну участь у становленні Незалежності України.
Людям дуже важко:морально, фізично від холоду, від хвороб, від травм, від військово-польового побуту. Однак ніхто не йде додому. Замотують промоклі ноги газетою і йдуть на фронт. Додому повертаються порожні автобуси.
Особливо варто відзначити літніхлюдей, які більше загартовані життям і мають суттєвіший запас життєвої сили, ніж молодь. Вони усіх надихають на подвиги.
Особливо сильно Майдан підтримують кияни, які є не тільки надійним тилом, але й головною ударною силою. Якби не кияни, то Майдану вже не було б. І саме кияни, які б'ються на своїй території, за своє місто, вселяють велику надію на те, що ми незабаром переможемо. Лік пішов на дні.
Андрій Скоп, редактор газети "Своє слово"
