Я, машина, Ягодин
Останні зі своєю роботою справляються чудово. Завдяки небайдужим українцям і невтомній роботі волонтерів, продукти харчування, одяг, бронежилети і каски, приціли, біноклі, і все, що замовляють військові нескінченним потоком пливе у зону АТО.
Автору цих рядків пощастило на дві доби стати волонтером. Почалося все із пропозиції знайомого журналіста про те, щоб допомогти перегнати автомобіль для потреб військових у зоні АТО із Польщі до України.
Машина з пекла
На роздуми часу не було – треба або погоджуватись, або відмовлятися негайно. Погодився без роздумів. Хоч раніше ніколи й не займався перегоном автомобілів, але почуття обов’язку взяли гору. Допомогти нашій армії на сході – справа для кожного українця свята і обов’язкова.
Вже за декілька годин ми з Богданом їхали зі Львова у міжнародний пункт пропуску Шегині на українсько-польському кордоні. Підвезти нас до самого пішого переходу люб’язно погодився Ігор - ще один наш колега.
На кордоні були вже затемна. Перейшли кордон швидко. Першим серйозним завданням було знайти уночі наш джип на одній із прикордонних парковок, яких там щонайменше п’ять.
Довелося обійти усі парковки, поки на одній з них, у спеціально відгородженій зоні ми знайшли пікап, який призначався для українських військових.
Ми знали, що джип має праве кермо. Це сюрпризом не було. Але несподіванкою став стан машини. Вочевидь раніше машиною володів фермер. Принаймні на те вказував шар пилюки і просто неймовірна кількість бруду, землі, сіна у всіх щілинах, які були в салоні авто. Джип виглядав так, наче повернувся з пекла. Мити і прибирати машину не було ні часу, ні можливості – довелося сідати у цей хлів на колесах і їхати у Дорогуськ, Ягодин, а далі у Львів. Треба сказати, що були побоювання, що машина не заведеться, оскільки простояла декілька днів на майданчику і міг сісти акумулятор.
На цьому авто ми повинні були подолати 238 кілометрів до пункту пропуску в Ягодині Волинської області. Навігатор вирахував, що за три з половиною години ми мали б доїхати до Ягодина. Наївно повіривши йому і порахувавши, що на ранок ми вже знову будемо у Львові, ми завели джип.
Машину треба було заправити. На найближчій АЗС у Перемишлі залили у авто 14 літрів солярки. На в'їзді у місто наше авто зупинив наряд прикордонників. Після перевірки документів, рушили далі.
Я тримав в руках навігатор і підказував дорогу, Богдан кермував. Однак перший промах стався за декілька кілометрів після Перемишля, коли ми виїхали на автостраду А4. Навігатор нас вів до Корчової замість Ягодина. Знайшовши перший з’їзд, повернулися на правильну дорогу.
Далі дорога пролягла глухими польськими селами. І тут варто сказати, що ми навіть зраділи, що їхати нам довелося на джипі – дороги польської провінції нічим не відрізняються від наших селищних шляхів. Місцями трусило добряче. Зовсім скоро наслідки цього бездоріжжя вилізло нам боком і, напевно, вперше змусило пожалкувати, що ми взялися за цю справу.
Знімай ремінь, зав'язуй бампер
Перша серйозна проблема трапилась на півдорозі до Дорогуська, у Томашові-Любельському. Їдучи містом, ми почули, що від машини щось відпало і тягнеться по дорозі. "Глушнику капець. Приїхали. Уночі ніхто його не зварить – всі сплять. Треба чекати ранку", - подумалось. Зупинились. Вискочив з машини, побіг назад і почав реготати. Все виявилося не настільки трагічним – у машини всього лише відпав задній бампер. Точніше половина бамперу – його права частина. Подивилися з ліхтариком, що й до чого. Корозія просто з'їла місце кріплення бампера до кузова. Почали шукати, чим прив’язати бампер. На жаль, нічого в машині не було. У нас тим більше – хто ж думав, що авто дорогою почне розпадатися.
- Маєш ремінь?, - спитав Богдана.
- Маю. Тато подарував… Шкода, - відповів Богдан, розуміючи призначення подарунка.
- Потім подякуєш татові. Знімай і зав'яжемо бампер", - кажу.
Поки підв’язали, оглянули днище джипу. Корозія була катастрофічних масштабів. Вирішили їхати повільніше і обережніше, щоб від машини дорогою не відпало ще щось.
Решта дороги до кордону минула спокійно. На польський кордон приїхали близько 3.00 ночі і проминули його швидко і без проблем. Щодо українського пункту пропуску, то ми усвідомлювали, що процес перетину може затягнутися, але уявити не могли, наскільки. Подальші події нагадували фільм "Термінал" із Томом Хенксом.
"Ви цю машину не ввезете. Давайте 50 гривень"
Зустріч із українським прикордонником, який на в'їзді видає папірець із номером машини та кількістю пасажирів став першою неприємною несподіванкою.
- Скільки людей в машині? - спитав округлої форми прикордонник, дивлячись на нас двох у двомісному авто.
- Хлопці, ви куди їдете? - друге безглузде питання поставило нас в глухий кут. Не знаю, яку він відповідь очікував почути від водія автомобіля, який в'їжджає в Україну. То ж довелося відповідати правду – їдемо в Україну.
- А куди в Україну? – розпитував прикордонник.
- Яке це має значення? – відповідали ми.
- Ви знаєте, що такі машини з України не виїжджають, - намагався щось доказати чоловік із автоматом Калашникова на плечі
- Як не виїжджають? – відповідали ми і не могли зрозуміти, яке йому діло до того, куди саме ми їдемо.
- Так. Не виїжджають. Вони там лишаються. То куди ви цю машину везете? – не міг заспокоїтись охоронець кордону.
- Їдемо у Львів. Машина для потреб АТО, - відповіли ми.
- Хлопці, ви цю машину не ввезете, - наполягав прикордонник.
- У нас на митниці є дозвіл про ввезення, - спокійно відповідали ми.
- Давайте 50 гривень і їдьте. Тут всі платять. Інакше не проїдете, - безапеляційно заявив прикордонник.
Ми здивовано переглянулись – за що 50 грн? Богдан почав шукати гроші.
- У мене 100. Можеш розміняти? – спитав мене Богдан.
- Ні. Маю лише двісті, - відповів я.
Прикордонник не витримав:
- Добре. Їдьте. Дасте там далі старшому у вагончику, - сказав прикордонник і вручив нам папірець-пропуск.
Наступні сто метрів проїхали із думкою про те, яка у нас все таки незламна система поборів, а наш бравий прикордонник точно не брав участі в АТО. Інакше поводився трохи по-іншому.
Однак подальший розвиток подій засвідчив, що прикордонники і митники, які глибоко в тилу продовжують жити своїм звиклим, тихим і ситим життям не зацікавлені у тому, щоб допомагати тим, хто на передовій боронить їхній безтурботний побут.
Ходіння по колу
О 4.00 ранку нам повідомили, що про нас і наше авто нічого на митниці не знають, у списках на пропуск в Україну його нема і що з нами робити вирішить начальство, яке о 9.00 ранку приїде і буде розбиратись у ситуації. Документи на машину і наші паспорти залишились у прикордонників, нас завели у кафе, де харчуються працівники пункту пропуску Ягодин. І хоч кафе ще було зачинене, але для нас зробили виняток – впустили і замкнули за нами двері. Наступні 5 годин ми провели у невеличкій кімнаті, спостерігаючи, як снідають митники і прикордонники і слухаючи російську попсу з телевізора.
Ми також зателефонували волонтерам, яким призначалося авто і розповіли про раптові проблеми. Вони здивувалися, але пообіцяли якомога швидше їх вирішити.
О 9.00 ранку прийшла нова зміна митників і прикордонників, які почали заново з'ясовувати хто ми ти такі і що тут робимо. Як виявилось, про наш приїзд не знають ні на митниці, ні в СБУ. До речі, саме СБУ відповідає за ввезення всіх автомобілів для потреб АТО. Митники розповіли нам, що СБУ Волинської області у списках не подало джипу, який ми ввозимо. Нема списку – нема в'їзду. Ми знову зателефонували нашим волонтерам і повідомили про обставини. Ті сказали, що найближчі години все буде позитивно вирішено. Через годину отримуємо дзвінок від волонтерів: все вирішено, ви можете їхати.
З цією радісною новиною і передчуттям того, що ось-ось ми вже нарешті виїдемо з цієї набридлої митниці ми вирішили ще почекати.
Яким же були наше здивування, коли митники відповіли, що досі ніхто до них з СБУ не телефонував і вони не мають підстав пропускати нас в Україну.
Впродовж дня ця ситуація повторювалась щогодини: ми телефонували волонтерам, потім йшли до митників. І без результату йшли знову у митне кафе. Складалося враження, що ми на цьому пункті пропуску застрягли надовго і витягнути нас ніхто не поспішає.
Близько 16.00 ми зрозуміли, що ситуація за 10 останніх годин не зрушилась з місця і наступну ніч ми знову проведемо на митниці, але цього разу не в кафе, а в машині, в якій невідомо скільки залишилось солярки – датчик пального не працював. Зрештою, заправитись все одно не було де.
"Шансів нема. Їдьте назад в Польщу і добирайтеся в Україну своїм ходом"
Наші волонтери повідомили, що людина із Волинського управління СБУ, яка уповноважена дозволити в'їзд машини для АТО, зараз у відрядженні закордоном і коли буде – невідомо – може за годину, може за дві, а може наступного ранку. Інших варіантів провезти авто не існує, запевнили митники.
Ситуація виглядала безнадійною і з перспективою чекати цілу ніч сбушника у пікапі.
Вирішили телефонувати усім, хто міг мати будь-який вплив на СБУ і митницю і чиї номери були у телефонній книжці – депутати, працівники СБУ, волонтери.
Чотири години телефонних розмов нічого не дали. В СБУ Волинської, Львівської областей і, навіть у Києві про нас дізналися, але помагати ніхто не поспішав.
Один із працівників СБУ повідомив, що шансів провезти машину нема, порадив відігнати авто назад в Польщу, залишити там і своїм ходом добиратися в Україну. До цього варіанту схилялись і волонтери. З цим і пішли шукати митника, якому ми за весь день так набридли, що він вже обминав нас, побачивши здалеку.
- Оформляйте відмову про в'їзд, - звернулись ми до нього.
- А що так нічого і не вирішили? Зачекайте до 21.00, - відповів митник.
- А що буде о 21.00? – запитали ми.
- Начальство вирішує вашу проблему. Може щось вийде, - відповів він і втік.
Вирішили почекати – раптом за ці 40 хвилин щось вирішиться і наша робота не буде марною.
Після 21.00 наш митник зник. Відбулася перезмінка і стало зрозуміло, що чекати до 21.00 митник нас попросив тільки тому, що не хотів заповнювати документи про відмову в'їзду.
Не всі митники однакові
Однак подальші події показали, що так навіть краще. Новий керівник зміни не відмахувалась від нас, як його попередники, а активно почав допомагати – зателефонував волонтерам і працівнику СБУ, який уповноважений за проїзд автомобілів для потреб АТО. Ми знову почули, що про нас в СБУ ніхто не знає і нічого досі не чули. Але не повну годину нових переговорів було вирішено машину пропустити, але не зараз, а лише вранці, бо зараз начальство вже відпочиває і будити його заради якогось автомобіля ніхто не насмілиться. Треба дочекатися 9.00 ранку.
Для нас навіть така новина була перемогою: машина, у якій ми провели 24 години завтра поїде в Україну, а потім до військових, які її замовили і чекають.
Єдиним питанням, яке залишило вирішити – де переночувати. Вийти за межі пункту пропуску ми не могли – документи нам не віддавали. Кафе було вже зачинене. Я вирішив самостійно добиратися у Львів, залишивши Богдана з машиною на кордоні.
Начальник зміни підсадила мене до першого буса, який їхав до Ковеля. Там о 1.00 ночі на Львів їхав поїзд з Києва. То ж я без проблем доїхав додому. Вранці зателефонував до Богдана – з двигуна нашого авто потекло масло. Процес погодження знову затягувався – прийшла нова зміна, якій треба було пояснити все спочатку.
У підсумку машина таки в'їхала в Україну і сьогодні вже переживає ремонт і модернізацію. Дуже скоро авто поїде на схід і служитиме воякам одного з підрозділів Збройних сил України.
Не дивлячись на понад добу змарнованого на митниці часу і нервів, спротив системи або в кращому випадку абсолютну байдужість більшості її працівників до намагань волонтерів допомогти військовим в АТО, робота волонтерів потрібна. Розчаровуватися невдачами не варто, як і надмірно надіятися на допомогу.
Тим, у кого слабкі нерви, мотивація, недостатньо наполегливості – за волонтерство краще не братись – система таких деморалізує, демотивує і вкінці перемеле.
Що ж до нашої подорожі, то сказати можна лише одне: якщо би завтра довелося пригнати ще одну машину для АТО – ми б з Богданом погодились без роздумів.
