Виїзні

На відміну від Сполученого Королівства, українська еліта не переймається проблемами виїзду. Тут навпаки, – кожен, хто дістався владних вершин, тримає у шафі по кілька паспортів, – про всяк випадок, наприклад, аби мати змогу хутенько „змотати вудочки”, коли до керма прийде політичний опонент або вчорашній бізнес-конкурент. Тим паче, що перед виборами самі ж політики нагнітають паніку у лавах своїх неприятелів, обіцяючи „зламати хребти”,  вдягнути „колючі рукавички” тощо. Тобто проблеми демократії, що у Великій Британії, що в країні існують, але із точністю до навпаки.

Я не маю сумнівів, що королева вже отримала свого паспорта,  влаштувавши при цій нагоді гучне святкування. Таким чином дріб’язок дисбалансу демократії відкореговано. Але мене гризуть сумніви, що чимало нинішніх українських діячів, які готові у будь-яку мить пакувати валізи і майже буденно переказують набуті під час виконання владних повноважень статки в офшорні зони, скористаються можливістю еміграції. Не тому, що не зможуть: скільки карних злочинців безперешкодно перетинали кордон, ховаючись від слідства, й досі розкошують у столицях навіть дуже дружніх держав. А тому, що у виїзді відпаде потреба, бо щойно вщухне війна на Сході всі в один голос заговорять про потребу консенсусу еліт, що насправді означатиме неможливість їхнього подальшого існування без звичного симбіозу влади та бізнесу.

І країна ще п’ять, а то й десять років тупцюватиме на місці, бо колись давно Леонід Кучма залив міцний фундамент системи, яка гарантує тим, хто зміг потрапити в когорту обраних, зону комфорту і безтурботності. Не даремно ж вже нині, коли загал вирує від пристрастей та дискусій довкола вибору кожного окремого індивіда, за лаштунками великої політики вирішують без нас, хто кому до пари, на скільки шматків ділити країну, як розпоряджатися її майбутнім.

Але така вже у нас демократія. Їдь куди заманеться, якщо тобі тут зле. І їдуть, лише чомусь не ті, кому б це вартувало зробити...