Всюдисуща корупція
Розмови про корупцію вже добряче набили оскомину. З корупцією борються всі. І президент, і депутати, і сила-силенна громадських діячів. А вона, як та ріпка з казки: всі тягнуть - потягнуть, а витягнути не можуть.
Термін “корупція” походить від латинського слова (corruptio- підкуп) і трактується у різноманітних довідниках здебільшого як “підкупність і продажність серед державних, політичних і громадських діячів, а також урядовців і службовців державного апарату”.
Про продажність влади в Україні не говорив хіба що лінивий. Але ніхто досі не запропонував жодного дієвого рецепту як боротись з цим негативним явищем.
Аби поставити надійний заслін корупційним діям передусім потрібно зрозуміти природу і походження корупції в Україні. Риба, як відомо, гниє з голови, але чистять її з хвоста, а не навпаки. Ця народна мудрість - найкраще підтвердження тому, що подолати корупцію в державі може лише Президент. В його розпорядженні достатньо спецслужб і силових структур. Необхідна лише політична воля.
Але чи такий вже вільний у своїх діях сам президент – найкраще розібрати на прикладі Віктора Ющенка. Аби стати президентом він розумів, що для виборчої кампанії необхідні дуже великі гроші. Таких грошей у нього звісно не було. Він змушений був звернутись до олігархів (злодіїв в законі – Р.Н.), а саме: Березовського, Жванії, Червоненка, Третьякова тощо. Зверніть увагу – серед цих “любих друзів” жодного етнічного українця. Адже специфіка нагромадження первинних і, як правило злочинних, капіталів в Україні, після розвалу СРСР і великої “прихватизації”, давала виняткові переваги представникам панівних націй колишньої метрополії (росіянам і євреям), оскільки ті зберегли за собою реальну владу, а отже доступ до ресурсів, включаючи бюджет і “золото партії”. Тому, Ющенко став заручником своїх кредиторів, які не тільки вимагали “захмарних” дивідентів у вигляді посад, власності, що успішно конвертували у дуже-дуже великі гроші. Вони ще й заважали розбудовувати українську державу, оскільки для них вона була чужа і сприймали вони її як територію для власного збагачення. А відомо, що з вовками жити – по вовчому вити. Яка тут боротьба з корупцією, коли сам стаєш корупційною ланкою.
Інший яскравий приклад як у нас “борються” з корупцією ті, хто про це найбільше верещить – власне опозиціонери. Пригадуєте скандальну історію про те, як на останніх парламентських виборах за включення до списку мажоритарників від т.зв. об’єднаної опозиції у кандидата Ігоря Осташа, надзвичайного і повноважного посла, вимагали 350 тис. доларів США. Ганебно, скажете ви. Проте, звідки опозиції брати гроші на вибори? Збережеш цноту – шансів перемогти жодних. Виходить якесь зачароване коло.
Тому одним із реальних шляхів подолання корупції може стати законодавче переведення фінансування виборів усіх рівнів на бюджетну основу. Ой леле, почне хтось заламувати руки, знову “панські забаганки ” за народні гроші! Так, але це значно дешевше. Бо, ніщо не виникає з нічого. Будь-які кошти взяті на вибори потрібно сторицею повертати. Так краще віддати їх державі у вигляді чесної праці, ніж злодіям.
Отож, маємо в Україні два корупційні центри – Адміністрацію Президента і Верховну Раду. Вони і формують корупційну політику на всіх рівнях і у всіх сферах. Далі заглиблюватись у корупцію в медицині, освіті, правоохоронних органах, що у всіх на слуху, немає сенсу. Правила закладаються нагорі. Кожен начальник має передати “вище” відповідну частку від поборів на місцях. Ну і звісно себе коханого (кохану) не обділити – адже ризик має бути виправданим. Всі ці оборудки і махінації добре прикриваються (дахуються) т.зв. правоохоронцями, які мають у системі свої відсотки і вигоду.
Кажуть, що спрут корупції не подолати. Але відрубай йому голову, мацальця самі безвладно опустяться.
Ростислав Новоженець
