Війни не буде. Буде суд
Межі війни і миру країна переступила давно, мабуть, ще 2004 року. Хто б не називав і помаранчеву революцію, і Євромайдан наймирнішими, найгуманнішими революціями, - ці епітети не міняють суті справи. Це війна за країну, проти відвертого криміналітету, вирощеного у зоні, під керівництвом «авторитетів», зокрема, недоброї пам’яті Ахатя Брагіна. Це довга, іноді непомітна війна громадян, які звикли жити за цивілізованими законами і воліють вийти на вулиці, коли це їхнє право топчуть і ігнорують; і тими, хто пробує накинути їм неписані правила і «понятія» зони. Наголошую: це війна громадян, а не політиків.
Бо політики, на жаль, вважали за нормальне мати справу із бандитами, хоча без упину обіцяли їм тюрми. І Кучма, і Ющенко, і, до слова, Тимошенко, чудово розуміли, звідки ростуть ноги у їхнього опонента і час од часу партнера – Віктора Януковича. Велися на впливи, на гроші, на миттєві політичні інтереси. Тепер – пожинають плоди.
На відміну від псевдо-еліти, активні громадяни ніколи не сприймали кримінального «катка». З простої причини – нас виховували, - кого ще за совєтів, кого вже - за незалежної України – нормальні батьки, з нормальним людським світосприйняттям, з нормальними життєвими постулатами, табу і уявленнями про свободу. Для нам було самозрозумілим, що добробут сім’ї здобувається важкою працею, що за кожний свій вчинок – добрий чи злий – слід відповідати. Перед людьми, Богом і – так-так, найгіршим катом, - голосом власної совісті. Зрештою, що рідним дітям варто пояснювати мотиви своїх вчинків.
...Коли після «кривавої суботи» регіонали починають щось гугнявіти про «межі війни і миру», стає зрозуміло, що вони – з іншого світу, що вони чужаки, моральний маргінес, люмпен, випадково наділений владою, вбраний у дорогі костюми, поселений у розкішні маєтки. Розв’язавши війну проти громадян, вже не намагаються окреслити межі дозволеного. Тут вже варто говорити про міжнародні конвенції, які стосуються воєнного часу, але, на жаль, у випадку внутрішніх конфліктів, ці поважні папери є недієвими. Зазвичай, там полонених не беруть...
Іронія долі в тому, що Майдан і Марші мільйонів є тепер (і для влади теж) хиткою, непевною гарантією того, що ескалації конфлікту до масштабів громадянської війни не буде. Кримінал, знано, боїться впевненої, спокійної сили, він ховається перед чесним поглядом і справедливими вимогами.
Як би не розгорталися події, я вірю, - українці ніколи не переступлять межі війни. Їх провокуватимуть на це, їх спокушатимуть швидкими, але сумнівними результатами. Але цього не станеться. Хоча б через те, що століття поневолення, рабства, репресій не випалили із наших душ людськість і віру.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
